Читати книгу - "Автограф для слідчого"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Відпустивши дільничних, Козюренко залишив двох, дільниці яких прилягали до другої просіки.
— Майор Шульга детально пояснить вам завдання, — мовив. — Не маємо права втрачати жодної хвилини, бо небезпечний злочинець може втекти. Працювати доведеться всю ніч. Переберіть усіх Федорів на ваших дільницях і знайдіть цього рудого пройду.
Шульга залишився з дільничними, а Козюренко спустився до вестибюля, де на нього вже чекала оперативна група.
Олександр Степанович Левинський мешкав на п’ятому поверсі.
Зручна трикімнатна окрема квартира для трьох осіб — самого Олександра Степановича, дружини та сина — начебто й забагато: для її одержання Левинський прописав у старій квартирі ще матір, виписавши її мало не одразу після переселення. Зараз удома був тільки Олександр Степанович — дружина з сином-дев’ятикласником усе літо розкошували в Алушті, до них і збирався Левинський, завершивши справи в Одесі.
Олександр Степанович вийшов на дзвінок у смугастій піжамі, вже встиг заснути — після коньяку і шампанського потягло на сон, не додивився навіть фільм по телевізору. Ноги затрусилися, коли почув: «Відчиніть. Міліція!» Інстинктивно ступив два кроки назад, та взяв себе в руки і клацнув замком, зобразивши на обличчі здивовану посмішку.
— Чим можу бути корисним? — знайшов у собі сили, щоб запитати спокійно, хоча знав, що трапилось найгірше.
— Ось постанова на обшук, — простягнув йому папірець Козюренко.
Левинський позадкував до вітальні, намацав вимикач, засвітив люстру.
— Прошу проходити, — ввічливо нахилив голову. Нараз він упізнав Козюренка, блимнув одним оком і мовив іронічно: — А я подумав, що ви вирішили принести мені пальто на квартиру… Але ж у такий час і з такою компанією!..
Полковник не звернув увагу на його іронію. Відповів коротко й сухо:
— Вимушені обшукати вашу квартиру, громадянине Левинський. У присутності понятих, — вказав на двірничку та сусідку Левинського з першого поверху.
— Але ж які підстави? У чому звинувачують мене?
— Маємо сигнали про незаконні операції в комісійному магазині. — Козюренко вирішив не відкривати карт. Помітив, як Левинський полегшено зітхнув, навіть посмішка торкнулася його вуст.
— Наклеп! — мовив твердо і впевнено. — Чистий наклеп, і ви переконаєтесь в цьому.
— Мені завжди приємно, коли людина доводить свою непричетність до злочину, — в тон йому відповів Козюренко і зробив знак оперативникам, щоб починали. Запропонував Олександру Степановичу сісти в крісло посеред вітальні, сам пройшовся по квартирі.
Левинський жив скромно, і все у квартирі підкреслювало це. Звичайні стандартні меблі, правда, імпортні, та не дуже дорогі — чехословацький гарнітур у вітальні, угорська спальня ціною в п’ятсот-шістсот карбованців і дешевенький кабінет румунського виробництва, де, певно, хазяйнував син Олександра Степановича: стіл був забризканий чорнилом і півстелажа займали підручники, навчальні посібники. Єдина розкіш, яку дозволив собі Левинський, дві вази коштовного старовинного кришталю, оздоблені сріблом, і сервіз саксонського фарфору — цей сервіз, який займав цілий сервант, дивно контрастував з копійчаними літографіями, розвішаними по стінах, що свідчило про не дуже вибагливі естетичні смаки хазяїв квартири.
Порпання в чужих речах не дуже подобалося Козюренкові, і він намагався не втручатися в дії оперативників, то більше, що працювали в карному розшуку люди досвідчені, справжні знавці своєї справи. Полковник сів у вітальні так, щоб мати можливість у разі чого бачити обличчя Олександра Степановича. Витягнув з кишені свіжу газету — протягом дня не мав можливості навіть зазирнути в неї. Тільки почав учитуватися в якусь статтю, як один із оперативників приніс і поставив на стіл велику, оздоблену перламутром і бронзою китайську шкатулку.
— Стояла у шафі під білизною, — пояснив байдужим тоном, та Козюренко зрозумів його: якщо в замкнутій шафі та й ще під білизною, мабуть, недаремно.
— Де ключ від шкатулки? — запитав у Левинського, уважно втупившись у нього: як реагуватиме?
Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.
— Прошу вас, — одповів люб’язно, — в лівій кишені піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.
Оперативник виразно зиркнув на полковника й пішов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шкатулку в руки.
— Що тут? — запитав.
— Мої скарби, — зсунув брови Левинський і вперше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олександр Степанович моргнув і мовив жалібно: — Які в мене можуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Правда, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…
Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти — в міру можливості, звичайно, в межах розумного.
— І скільки ж залишила вам теща? — поцікавився.
— Одна жила, старушенція, — пояснив Левинський. — Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…
— Тут? — поплескав по шкатулці Козюренко.
— Тут, — зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. — Нічого там особливого нема…
Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дрібних перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.
Козюренко зазирнув у книжку. Залишок — чотириста п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на курорт.
Оперативник перерахував гроші.
— Триста карбованців рівно, — присунув їх до книжки.
Козюренко обдивився золоті речі: не дуже коштовні, і справді два персні та брош старовинної роботи. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув туди ж і ключі.
— Від чого? — запитав.
Левинський опустив очі долу.
— Від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автограф для слідчого», після закриття браузера.