Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Тобі краще приберегти свої пояснення для нього, — сказала вона, і кігті її пір’ястої руки знову ритмічно затарабанили по стільниці.

Квінт понуро кивнув головою. Повернувшись, він пішов через вхідний вестибюль. Під арковим склепінням луною озивався дзюркіт води. Хлопець ніби опинився в самісінькому серці водоспаду.

Проходячи повз темні лаковані двері класів Нижчої школи, Квінт чув за ними дитяче бубоніння. Безбарвними, монотонними голосами школярі товкли, які бувають хмари: «Рвані низькі, рвані плескаті, купчасті широкі, купчасті високі…»

— Не крутися, Пеавілте! — гримнув професор Лемуелла Вандаванкс, і вся будівля залящала, відлунюючи його рипучий голос.

Квінт важкенько зітхнув і побрався вгору крученими парадними сходами, що вели до Вищої школи. Сходовий помісток був обшитий панелями і прикрашений портретами старожитніх учених. На відміну від Портретної галереї, де подобизни Найвищих Академіків не вивішувалося кілька десятків років, тут свято пильновано традиції. Найбільше Квінтові подобались найдавніші портрети, почеплені високо в тіні. Довгі білі бороди і прості чорні ковпаки надавали їм неймовірно мудрого вигляду; всі вони належали до Великих бібліотекарів.

Найсвіжіші портрети висіли внизу, упорівень з очима. Люди, зображені на них, видавалися публікою малосимпатичною: мудроване, помпезне вбрання, лукаві обличчя, глумливо витріщені на Квінта. Небознавці! Професор Барнум Прокрустус. Професор Нудогін. А отам — самовдоволений, бришкливий професор Вількен Нестуляйгуба, власною персоною. Квінт пристав на мить біля портрета. Схожість з оригіналом разюча: тхорячі очі, гострий закандзюблений ніс немов принюхується, зачувши неприємний запах, дві п’явки саркастичних губів…

Квінт роззирнувся на всі боки: чи ніхто його не бачить? Він був сам. Хлопець витяг із кишені шматочок чорної крейди, нахилився вперед і, зустрівшись із пильним поглядом спортретованого, провів маленьку стрілочку, націлену в ліве вухо Нестуляйгуби. І розгонистим письмом вивів: «ВІДКРИТЕ НЕБО».

Він відступив назад, щоб помилуватися на свій шедевр.

Гуп, гуп, гуп, гуп…

Хтось сюди йшов! Квінт кинувся до важких дверей із залізного дерева і тричі постукав.

— Заходьте! — озвався тонкий пронизливий голос.

Квінт глибоко вдихнув у себе повітря і штовхнув двері.

Приміщення, куди він вступив, було височенне і заразом страшенно тісне. Бічні та задня стіни були обсаджені виступами, на яких знуджено сиділи згорблені спудеї, посхилявши голови, теліпаючи ногами, з тацями на шиї, де лежали незаймані сувої, чорнильниці та пера. Вони нагадували сонну зграю пихтунів, яка обсіла сон-дерево. Повітря у класі було затхле і задушливе.

За високою конторкою, підвішеною на срібних ланцюгах до високої стелі, сидів бундючний чоловічок у розцяцькованій мантії та шапці з китичками. То був професор Нестуляйгуба. Здивовано звівши догори брови, він глипнув на запізнілого учня поверх своїх окулярів зі скельцями у формі півмісяця.

— Паничу Квінте, — промовив він, ледь пирхнувши, — як ґречно з вашого боку — приділити дещицю свого дорогоцінного часу нашому нікчемному зібранню. — Він коротко і пронизливо хихикнув.

— Так, професоре Нестуляйгубо, — відповів Квінт, відчуваючи, як палають його щоки.

Решта спудеїв дивились на нього байдужими, безбарвними очима. Здавалося, ніщо вже не могло їх вирвати із класної нудьги, яка отупляла їхній мозок.

«Цікаво, що їм товкмачили цього ранку? — подумав Квінт, видираючись драбиною на горішній виступ. — Туманографію? Класифікацію дощів?» — Він зітхнув.

Ще перед тим, як записатися до школи, Квінт уявляв собі, як він проводить дні в захопливих дослідженнях. Насправді ж, на кожнім уроці вони тільки знай гули, безперестанку повторюючи те, що читав їм уголос Нестуляйгуба із «Великої книги небознавства».

Коли Квінт дістався верхньої сходинки, кілька кремезних юнаків у дорогих мантіях невдоволено посунулися, даючи йому місце. З однієї таці зірвався каламар із чорнилом і глухо гупнув на брудну долівку ген унизу.

Хмарометрія! Ну звичайно ж, подумав Квінт. Сьогодні у них хмарометрія, нескінченні переліки систем вимірювання: їх слід було запам’ятати і повторювати, супроводжуючи цей процес відповідними кивами-моргами, жестами та низькими уклонами. У чому ж її сіль?

— Сіль хмарометрії, якщо ви вже готові нас слухати, паничу Квінте! — пропищав Нестуляйгуба своїм тонким голосом, який прошивав наскрізь густу, тоскну класну нуду, — не в тому, що ви кажете, а в тому, як ви це кажете. Наприклад, про з’яву густої хмари з видимістю не далі трьох ступнів та з високою мірою чорності сповіщається за допомогою середульшого пальця та кивка головою вбік, отак.

Професор кивнув кощавим пальцем біля свого лівого вуха і різко нахилив голову на один бік, схожий на оскаженілу сорокуху, коли та довбає дзьобом стовбур залізного дерева.

Квінт перевів погляд на виступи, де сиділи дівчата, і спробував зустрітися очима з Маріс. Хлопця не полишала цікавість, чому вона його не збудила. Може, просто забула? Або розсердилася на нього? Чи знала вона, що минулої ночі він з її батьком не були вдома? Важко сказати. Обіч Квінта тихенько вихріпував Дуб Довбняк, товстенний спудей, міський гном. Хлопець зауважив, що Щукошук Лавреатікс передавав якісь записки Ляпові Лишнємелу і препротивно шкірився, а в Комаріс Комаракс вигляд був такий, ніби вона оце щойно ревла. Маріс повернула голову і видивилася на Квінта. Її обличчя було безвиразне. Хлопець знову повернувся до професора.

— …грозовий дощ не далі трьох із половиною, півлогаритма за похідною шкалою, у стадії зародження.

Його палець торкнувся правого вуха, а око виразно підморгнуло. Квінт згадав портрет у коридорі й осміхнувся.

— Відкрите небо, — промурмотав він.

— Паничу Квінте? — Нестуляйгуба вп’яв у нього погляд своїх очей, у яких спалахнули злостиві вогники. — Ви хочете із нами поділитись?

— Н… ні, професоре, — відповів Квінт, утопивши погляд у свою тацю, що заступала йому парту, і термосячи перо.

— Ні? — перепитав Нестуляйгуба ще тоншим і пронизливішим голосом, ніж перше. — Ні? Веселіше, веселіше, паничу Квінте! Хіба такому шляхетному небесному піратові, як ви, нічого сказати? Відкрите небо, ви сказали?

— Так, пане, — жалісно проквилив хлопець.

— Я намагаюся дати вам докладніші