Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

— Біжімо! — гукнув Орленко, кидаючись уперед.

Із хат вискакували люди і приєднувалися до молоді. Орленко на ходу звелів кільком комсомольцям:

— Хлопці, додому, по автомати! Швидко. Може бути сутичка.

Не кажучи й слова, хлопці вмить зникли за рогом. Коли комсомольці підбігли до колгоспного двору, то побачили, що горить стайня. Двері були зачинені, всередині жалібно і злякано іржали коні. Вогонь лизав стіни, підбирався до даху. Дехто кинувся по відра й лопати, кілька чоловік метнулися до дверей, щоб врятувати коней, але з-за рогу різонула довга автоматна черга. Комсомольці повернули назад і сховалися за сусідньою клунею. Зброю мав з собою тільки Орленко та ще двоє хлопців. Вони й поповзли в обхід тих, що стріляли. А вогонь палахкотів дедалі дужче.

— Загинуть коні, чим землю оброблятимемо? — промовив схвильовано один з комсомольців і хотів побігти до стайні, але його спинив сусіда.

— Не роби дурниць, навіжений. Зараз Орленко віджене бандитів, тоді…

За стайнею пролунали постріли. На колгоспний двір уже бігли члени винищувального загону. Бандерівці, відстрілюючись, відступили до лісу.

Тільки-но комсомольці відчинили стайню і перелякані тварини з налитими кров’ю очима вирвалися на волю, як завалився дах, викинувши догори сніп полум’я.

Загасивши пожежу, хлопці, вимазані сажею, з обсмаленим волоссям, умивалися біля колодязя. Голова колгоспу Іван Щербань, який щойно повернувся з райцентру, задумливо ходив по подвір’ю.

Комсомольці оточили Орленка, що сидів на колоді біля згорілої стайні. Було тихо. Від поодиноких головешок ще вився сизий димок. Першою заговорила смуглява дівчина, яка була разом з Орленком у полі під час сутички з оунівцями.

— З Новоселиць два чоловіки в райцентрі працювали, в райвиконкомі. Всю війну були на фронті, смерть обійшла їх стороною. А недавно хтось прибіг і передав, буцімто їх спішно викликають у район. Вони пішли і не повернулись. Тільки через тиждень випадково знайшли їх у лісі. Лежали, зв’язані колючим дротом, очі виколоті, тіло порізане…

— Годі, — раптом схопився Орленко. — Пощади їм не буде. Ходімо зараз же.

Незабаром загін винищувачів вийшов з Рудного в ліс.

Після підпалу стайні у Рудному до діда Остапа прибігли двоє бандитів. Вони ледве врятувались од своїх переслідувачів-комсомольців і тепер вирішили пересидіти у хаті старого. Один з них хвалькувато розповідав, як вони підпалили стайню з кіньми, як розігнали селян, що кинулися гасити пожежу. Другий, на прізвисько «Береза», кілька разів похмуро обривав його:

— Перестань, Миколо, не бреши. Уколошкали двох наших, еце й усі успіхи. Стайню спалили, вихваляємося, ніби щось добре зробили. Тьху!

Оунівці засперечалися, почали сваритись і ладні вже були схопитися за зброю. Дід Остап з якоюсь незнаною раніше цікавістю стежив за ними. Та й оунівці вперше поводилися так. Раніше сутичок між бандитами не бувало. Старик мимоволі порівнював цих людей з Ковальовим, з Орленком, і порівнювання було не на користь бандерівців.

Невідомо, чим би закінчилася спірка, коли б не почулося несамовите гавкання Цезаря. Бандити одразу схопились, кинулися до ляди і швидко зникли в підземеллі.

У ту ж мить до хати влетів капітан Ільїн у супроводі солдатів і бійців винищувального загону.

— Здрастуйте, діду, — привітав він старогр. — Як ся маєте?

— Дякую, ладно, — стримано відповів Остап.

— Сюди ніхто не заходив?

— Та ні, ніхто…

— Що ж, оглянемо про всяк випадок.

Ільїн раптом помітив, що старий якось дивно підморгує йому, вказуючи на двері. Потім кивнув головою, мовляв, іди за мною. Ільїн вийшов у сіни. Слідом за ним почвалав Остап.

— У мене в льоху двоє сидять, — зашепотів старий. — Тільки їх не просто взяти, вихід є в ліс. Я вам покажу.

Ільїн поставив людей біля замаскованого виходу і знову повернувся до хати.

— Починайте обшук, хлопці, — голосно наказав капітан. — Та гарненько огляньте підвал.

Почувши це, бандити відкрили замаскований лаз у підземеллі і рушили до виходу в ліс. Але там на них уже чекали. За чверть години все було закінчено.

Затримані оунівці сиділи в хаті діда Остапа на тому самому ослоні, де недавно сперечалися. Тільки вигляд у них тепер був інший. Куди й поділися Миколина нахабність і удавана хоробрість! Бандит зацьковано озирався навколо. Береза був значно спокійніший. Він якось байдуже сприйняв те, що з ним трапилося, ніби давно вже чекав такого кінця.

Ільїн допитував бандитів. Дід Остап ще перед цим назвав їхні клички, але капітанові важливо було дізнатися, де ховається Чапка. Остап цього не знав.

— Що ж, гратимемо в мовчанку чи розмовлятимемо? — спокійно спитав Ільїн.

— А об чім нам балакати? — промимрив Береза.

— Де ховається Чапка?

— Як би вам точніше сказати… Учора в одному місці був, нині десь в іншому. Шукайте самі…

— Багато людей у боївці?

— Та не дуже…

Розмовляв з Ільїним лише Береза. Микола, похнюпившись, мовчав, а після останньої відповіді люто зиркнув на приятеля. Капітан наказав вивести його з хати і знову звернувся до Берези.

— Говори все. Так для тебе буде краще.