Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

Сержант Ковальов ішов на чолі свого відділення. Обабіч дороги тягнувся ліс, по-весняному світлий і запашний. Дозори ретельно прочісували його. Навколо було тихо й безлюдно.

Надвечір солдати підійшли до хатини діда Остапа. Гучний гавкіт Цезаря попередив, що хтось зайшов у двір. Старий вийшов на ганок і, побачивши озброєних солдатів, позадкував у сіни.

Ковальов легко перескочив кілька сходинок і опинився віч-на-віч з стариком.

— Вечір добрий, — привітав сержант господаря. Остап мовчки і несміливо подав шорстку, негнучку руку. Сержант відчув, як у діда тремтять пальці.

— Що ж, запрошуйте гостей до господи, — посміхнувся Ковальов, але старий, ще більше насупившись, мовчки пішов уперед.

Солдати посідали на ослонах, з насолодою витягнувши натомлені ноги. Ковальов примостився біля столу, поклавши поряд важкий після довгого переходу автомат і спідлоба глянув на похмурого хазяїна.

— Що неласкаво гостей зустрічаєш, дідусю?

Старий раптом різко випростався і рішуче промовив:

— От що, сержанте. Ти прийшов, щоб мене арештувати, так роби своє діло. А веселого тут мало.

Ковальова наче облили холодною водою. Тільки тепер він зрозумів настрій діда. Остап, помітивши сержанта, вирішив, що прийшли його арештувати. Адже Ковальов бачив його у схроні Чапки. Несподіваним було для старого і воскресіння сержанта. Остап гадав, що його вже немає, адже від Чапки живим ніхто не повертався.

— Так от, діду, якщо ти полюбляєш говорити серйозно, то нехай буде по-твоєму, — в тон старому відповів сержант. — Сідай, в ногах правди немає.

Остап не сів, він стояв, нахиливши голову, вкриту довгим сивим волоссям.

— Як знаєш, — зауважив Коєальов після другої відмови діда і замовк. Солдати, встигнувши за кілька хвилин трохи відпочити, повиходили з хати, як раніше домовились, і попрямували до сарая, на сіно. Там було тепло і затишно.

— Арештовувати ми тебе, діду, не збираємося, — просто сказав Ковальов.

Остап від несподіванки опустився на ослін.

— Знаємо, що не з своєї волі ходиш до бандитів, носиш їм харчі. Все робиш під дулом автомата. Чи не так?

Старик кивнув головою.

— Велике спасибі тобі й за те, що не виказав мене — там, у схроні. Людина ти чесна. А хто всім чесним людям заважає жити? Чапка. Доки він безчинствуватиме? — Ковальов ставив перед старим запитання і сам на них відповідав — Доки ми самі — я, ти — всі ми Чапку не викинемо до біса з нашої землі. Хіба можна допустити, щоб бандити лютували й надалі, вбивали селян, як убили Наталю, Степана Луценюка?

Старик затремтів, Ковальов помітив це, але вів далі.

— Дехто питає: коли вже настане спокійне життя? А мені здається, це залежить тільки від нас.

Остап підозріливо глянув на сержанта — до чого, мовляв, ти гнеш? — Ковальов, дивлячись в очі старому, карбував кожне слово.

— Якщо ти любиш свою землю, свій народ, то повинен допомогти знищити Чапку.

Нічого не відповів дід, тільки кахикнув, і не можна було зрозуміти, згоджується він з Ковальовим чи ні.

Так і не діждався сержант відповіді. А вночі, коли солдати поснули, а під вікнами було чути обережні кроки вартового, дід Остап думав свою нелегку думу. Роз’ятрила його душу сьогоднішня розмова. Сержант правду сказав: не з власної волі допомагає він бандитам. Тільки хіба це виправдання! Пригадав старий свою молодість. Сміливим парубком був Остап, на всю околицю. Образив якось його панський нащадок, не стерпів легінь, привселюдно ударом кулака збив з ніг нахабного панича. Не боявся тоді Остап нічого. А тепер? Ех, старість, старість. Невже відібрала ти сміливість і гордість? Невже злякався бандитських погроз? Ні, не погроз злякався, вважав спочатку, що, може й правий Чапка — як-не-як — тутешня він людина. Але тепер зрозумів: кат він і лиходій. Вбиває своїх — Наталку, Підлужного, Луценюка… Думки старого плутались. Раптом він згадав розповідь Ковальова про те, як його визволив Юрко. Не побоявся смерті, врятував. Отже, зрозумів, на чиєму боці правда!.. Так що ж діяти? Як далі жити, Остапе? До світанку старий не міг заснути.

У Рудному відбувалися комсомольські збори. Висока, ставна дівчина, інструктор райкому комсомолу, виступала з доповіддю. Вона говорила про весняну сівбу, про завдання комсомольців по зміцненню колгоспу, а сама, зрідка поправляючи рукою товсту русу косу, намагалася не зустрічатися поглядом з Орленком, який дивився на неї закоханими очима.

Промовці говорили коротко. Час був гарячий, справ попереду — непочатий край. Як тільки збори закінчилися, всі вирушили на колгоспний двір, щоб оглянути реманент. Ішли вулицею, жваво розмовляючи. Орленко розповідав щось веселе. Над селом у яскравому весняному небі пропливали хмарки, часом закриваючи сонце, і тоді похмура тінь падала на дорогу, на дахи будинків. За околицею темнів ліс. Орленко, закінчивши свою розповідь, запропонував було заспівати пісню, але в цю мить його за руку шарпнув хлопець.

— Поглянь-но, що воно там?

Орленко різко повернувся і побачив, що на краю села, там, де був колгоспний двір, підіймається дим. Вітру не було, і дим, здавалося, стояв нерухомо, ніби стовп, намальований на фоні голубого неба.

— Пожежа! — одночасно