Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

дам тобі ще стільки ж, якщо після вечері біля дверей нас чекатимуть дві дівчини зі свічками, — я був самим дияволом-спокусником. — В коридорі повинно бути темно, і вони підуть попереду. Біля тих колон, — я показав на дві колони біля виходу, — ще дві приєднаються до процесії. Вони йдуть за нами. Біля дверей чотири дівчини вручать їй по великому букету білих троянд. Не сплутай — білих. Букети — завбільшки з рояль. І ще — водій повинен відчинити перед моєю супутницею двері автомобіля, коли вона буде сідати, і потім, якщо ми захочемо вийти. Всім учасникам вистави плачу по п’ятдесят баксів.

— По сто.

Його нахабство починало мені набридати:

— Добре, по сто. Поясниш, що я індійський магараджа. Член компартії Індії. Ну, не мені тебе вчити.

— Ти дивак, хлопче. Точно дивак, — метрдотель стояв з відкритим ротом. Його вольова щелепа дивилася тепер вниз і більше не нервувала мене.

— Тисяча зелених за три години — це гроші, — пояснив я. — Купиш собі нового смокінга з золотим шитвом і адміральський картуз.

— Ну добре, лади, — це був дійсно дуже тямущий метрдотель.

Того вечора я досить швидко сп’янів, і все відбувалося, наче в тумані. Ми пили дивовижні напої, їли дивовижні страви і танцювали під чудову музику. Я кілька разів випив з метрдотелем на брудершафт. Потім — процесія зі свічками. Я поплескав дівчат по спині і нижче. Аліса, весело сміючись, посилала повітряні поцілунки направо і наліво.

Прийшов до тями, лише коли опинився на вулиці і мені в обличчя повіяло холодним бризом. Аліса сиділа в «Мерседесі», напівзасипана квітами. Я стояв, обнявшись з п'яним метрдотелем. Біля входу почав збиратися натовп роззяв. Мабуть, мітинг солідарності з боротьбою португальських комуністів за світле майбутнє португальських робітників і селян. Я помахав їм рукою, підняв кулака і загорлав: «Салюдос, камарадос! Рот фронт!»

Якийсь здоровань, мабуть, ресторанний викидайло, підійшов до метрдотеля і щось прошепотів йому на вухо. Я розчув лише: «дружину його превосходительства». Що б він там не сказав, але мені до вподоби таке звертання.

— Там якийсь псих хоче поговорити з твоєю дівкою, — сказав метрдотель, похитуючись і вказуючи непевною рукою.

Цього ще не вистачало. Я простежив за напрямком його пальця. В перші ряди натовпу протиснувся, дідько б його взяв, Буцефал, тримаючи на повідку чорного кудлатого пуделя. Ялта — невелике місто, але це вже занадто. Знайшов де прогулювати свою погану псину. Він намагався протиснутися до автомобіля, та здоровань його легенько відштовхував, питально позираючи через плече.

— Жени в шию, — наказав я, дістав другу половину пачки купюр і засунув метрдотелю в кишеню.

Здоровань озирнувся, метрдотель зробив йому знак. Здоровань штовхнув Буцефала трохи сильніше, і той гепнувся на землю, кумедно задерши ноги. Ми з метрдотелем зареготали як навіжені. Та й було від чого — він впав не гірше, ніж Луї де Фюнес в епізоді з керованим ліжком з фільму «Фантомас розбушувався». Він просто природжений комік і, впевнений, зайнявшись історією, просто закопав свій талант. Ось ще одна жертва історичного матеріалізму. Здоровань підхопив Буцефала і, заламавши руку за спину, потяг у темряву. Пудель зі скавучанням, упираючись всіма чотирма лапами, волочився слідом.

Водій догідливо відкрив переді мною дверцята. Я помахав рукою натовпу, метрдотелю, і автомобіль рушив.

— По нижньому шосе, до маяка, — наказав я водієві.

Автомобіль зупинився на березі, майже біля води. Це був Монастирський мис. Ми тут часто купалися з Милкою, але з тих пір, як з'явилася Аліса — жодного разу. На відрогах скель, що спадали до моря, темніли руїни старих кріпосних стін. Віків двадцять тому римські легіонери заснували тут форт «Харакс», потім греки побудували монастир. Ми з Милкою облазили тут всі закапелки. Але то було вдень, а вночі від цих місць віяло якоюсь диявольщиною. Над нашими головами до чорного неба в яскраво-зелених спалахах маяка здіймалася сорокаметрова скеля з замком на верхівці. Цей замок всі в Ялті називають «Ластівчиним гніздом», а справжня його назва — «Генераліф», що означає — «замок кохання». Щодня бодай двоє-троє бовдурів-живописців сидять на скелях і малюють його. Всі в місті знають легенду про те, що колись ревнивий чоловік ховав у замку на тій скелі свою красуню-жінку, але та не витримала самотності і кинулася в море. Хоч, мабуть, то вигадки, аби привабити довірливих тюхтіїв-туристів.

Водій за лобовим склом незворушно дивився вперед, наче манекен за скляною вітриною універмагу. Небо і море здавалися чорними, а корабель далеко на горизонті з запаленими топовими вогнями — іграшковим. Пісок був ще гарячим і наповнював спекою все навкруг. Дихання нічного бризу, що долинав з міста, доносило запах бітуму і ворушило сукню і волосся Аліси.

— Кощію, що це було? Ти думаєш, не сон? — спитала Аліса. Вона ледве змогла вибратися з автомобіля і зараз стояла, прихилившись до капота і злегка похитуючись. — Я думаю, що сон. У мене таке відчуття, наче я не можу прокинутися. У цьому морі справжня вода? А що це там на скелі?

— Замок.

— Значить, ми біля Гаспри — то замок «Ластівчине гніздо»?

— Раніше його називали «Генераліф».

— Що значить «Генераліф»?