Читати книгу - "Прокляття дому"

за одну ніч, невідомі робітники з Берліна спорудили для нього на місці бджолярні великий житловий дім, який він навіть, так їй сказали, зможе повністю викупити, цілковито проти всіх встановлених правил. І коли вона виступила з цим перед громадським комітетом, їй сказали, що так, мовляв, було вирішено вище, окрім того, надійшла вказівка надати йому, внаслідок зменшення орендованої земельної ділянки, доступ до озера, тож негайно слід уточнити лінію паркана до самої води. Цього молодого лікаря, коли вона після років утечі повернулася до Німеччини, ще навіть на світі не було, а зараз він — особистий лікар не одного важливого урядовця, а зараз він справді наважується напускати на неї невидиме військо, генералів якого вона колисала на своїх руках в еміграції.

Вона вкладає листа в конверт, заадресовує і заліплює, тоді бере зі стосика паперу аркуш, на якому друкувала вранці, і знову закладає його в машинку, щоб продовжити з того місця, де вона вчора закінчила. Я в-д-о-м-а. Клавіші машинки, на якій вона друкує, такі стерті, що окремих знаків уже просто не розрізнити. Це все ще та сама друкарська машинка, яку вона взяла тоді із собою з Берліна до Праги, з Праги до Москви, а тоді з Москви — в Уфу в Башкирі!, а під кінець війни, коли її син вже вільно говорив російською, знову — назад до Москви і врешті до Берліна. Вона цю машинку пронесла багатьма вулицями багатьох міст, тримала на колінах у переповнених вагонах поїздів, торкаючись ручки каретки, коли десь на чужині, одна на аеродромі чи на пероні, вона стояла, не знаючи, куди далі, або губила в натовпі чоловіка, або він був десь у дорозі, виконуючи якесь партійне завдання, або якщо вона сідала не в той поїзд. Ця друкарська машинка — то була її стіна там, де її помешканням був краєчок ковдри на підлозі, на цій машинці вона надрукувала всі ті слова, що мали знову перетворити німецьких варварів на людей, а батьківщину — на батьківщину.

Додому, він нічого не хоче — тільки додому, так записав у свій щоденник призначений мером невеликого містечка в такому собі Вартеґау один німецький чиновник, після того як колега повідомив йому, що під час відпустки усіх євреїв з околиці зігнали в церкву, протримали там три доби, а тоді вивезли у газових вагонах до лісу. Тіла тих, що померли ще під час перебування в церкві, закинули в газові вагони до живих, жбурнули мертвих дітей на голови ще живих батьків.

Додому, він нічого не хоче — тільки додому, відреагував на це у своєму щоденнику мер. Цей щоденник був серед матеріалів, що були в її розпорядженні для підготовки радіопередач на Уралі. Тоді вже всім була очевидною швидка поразка німців, і з кожною перемогою Червоної армії вони, її чоловік і їхній народжений у Радянському Союзі син, все ближчими були до повернення в Німеччину.

Коли вона тримала в руках щоденник того мера, їй гидко було, що німецький чиновник, як ставало зрозуміло під час дальшого читання щоденника, все ж залишився тоді на своїй посаді і в своєму кабінеті, керував далі містечком, поки туди не зайшла Червона армія, і він не утік на захід. І все ж вона не могла забути того його речення, додому, він нічого не хоче — тільки додому, волав він, як мала дитина, яка все б віддала за те, щоб не бачити того, що вона бачить, проте саме в цю коротку мить, у яку він затуляв обличчя руками, навіть цей свідомий виконання своїх обов'язків німецький чиновник знав, що «дім» ніколи більше не буде Баварією, ніколи більше не буде узбережжям Північного моря чи Берліном, дім перетворився на час, що залишився позаду нього, а Німеччина аж до кінця віку — на щось безтілесне, на заблуканий дух, який ніяк не допомагав реально уявити собі всі ті жахіття. В-д-о-м-а. Пожди лиш, — скоро. Після короткочасного спалаху розпачу німецький чиновник подав свою кандидатуру на продовження терміну на посаді. А от тих, котрі втекли з батьківщини від власного перетворення на чудовиськ, їх все те, що вони дізнавалися з дому, не тільки прирекло на довгі роки еміграції, але й, так їй принаймні видається, назавжди запроторило в бездомність, незалежно від того, поверталися вони чи ні. Додому, не хочу нічого — тільки додому, як часто вона тоді так думала, спрямовуючи канонаду слів з друкарської машинки на Уралі в бік батьківщини. Однак для неї, для якої батьківщиною була вже не країна, а людство, сумніви назавжди поєдналися з тугою за домом.

Сьогодні вранці вони з чоловіком зробили довгу прогулянку, аж вгору до лісу, до лавочки, на спинці якої багато років тому її син вирізав складаним ножиком ініціали батьків. Чотири літери давно вже посіріли. Вони завжди якусь хвилю відпочивають на цій лавці, перед тим як повернути назад. Вони сидять на лавці і невідривно ведуть очима схилом, що полого спускається до озера, дивляться, як вітер ворушить поле збіжжя, бачать за полем далеку-далеку олов'яну поверхню озера, не бачать із цієї віддалі, як той самий вітер брижить воду, не бачать і дому, що стоїть між пагорбом і озером, якщо дивитися звідси, то дім — у затінку Пастушої гори. Вони дивляться на землю. На те, що близько, собі під ноги, де вчорашній дощ спресував пісок у тоненькі рівчачки, бачать кремінь, бачать кварцову і гранітну гальку, а тоді знову підводяться, вона бере чоловіка під руку, вони повертають крок униз, назад у дім, де він сьогодні дофарбує зеленою фарбою рибальські стільці, з яких майже облущилася червона фарба, а вона сидітиме нагорі в кабінеті за письмовим столом, щоб записувати спогади про своє життя.

Його ще й на світі не було, цього лікаря, коли вона повернулася до Німеччини. Він їздив з урядовими делегаціями до Японії, до Єгипту, на Кубу. Я в-д-о-м-а. Унизу куховарка бряжчить посудом, садівник сидить на порозі своєї кімнати і курить сигару, на великій галявині її онука і сусідський хлопчик бризкаються водою, невістка саме спускається