Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

— То в тому і є весь кайф! — посміхнувся молодик. — Саме за цю гіркоту люди платять такі гроші.

— Ти що, наркоту мені підсунув? — налякано підхопився з крісла Василь, але його тілом уже починала розливатися нечувана легкість, і голос зазвучав наче збоку.

Молодик зайшовся сміхом і знову відкинувся головою на спинку, заплющивши при тому очі.

— Во, блін, цукерки! — із жахом скрикнув Василь і гарячкувато почав метикувати, що ж тепер робити. Найліпше було б напитися води і всю оту гидоту швидко виблювати. Василь, навіть, хотів рушити до столу, на якому лишився стояти термос, але світ навколо нього поплив, і перед очима почали спалахувати різнобарвні квіти. Василеві зробилося так добре, як не було ніколи в житті. Це був якийсь сон наяву. Василеві здалося, що він став великим-превеликим і дуже легким. Настільки легким, що змахнувши руками, міг відірватися від землі й злетіти високо-високо.

— Ні хріна собі! — тільки й вимовив він.

— Піди-но, Васю, подивись, чи не стоїть біля під'їзду мій «бімер»? — знову розтягуючи слова проказав молодик.

— Ага, зараз, — відказав Василь і поплив холом до скляних дверей.

Велика біла машина вже стояла біля ганку із запаленими фарами, вся переливалася та мерехтіла, немов інопланетна літаюча тарілка.

— Та вже стоїть! — крикнув до молодика Василь і не впізнав свого голосу. Він линув звідкілясь іздалеку. Від нового почуття Василеві нестерпно захотілося зайтися сміхом, але він стримався, і тільки трохи осторонь почув легеньке «ги-ги».

— Оце я вляпався! — переходячи на справжній сміх, проказав Василь вголос і теж заіржав наче справжній кінь.

Молодик обережно піднявся з крісла і рушив до виходу. Проходячи повз Василя, він тільки сухо мовив:

— Ходімо зі мною.

Розвиднювалося швидко. Світло-сіра смуга на сході бубнявіла молоком і щомиті ставала світлішою. Під нею лежала чорна ковдра ночі, укриваючи ліси і далекі села за Дніпром. Але в небі ставало дедалі ясніше, і ранок ось-ось мав вступити у свої права, гасив у небі зорі й вибілював крейдою блідий місяць. А втім, у місті межи домів у підворіттях і вологих дворових закапелках було темно, і чорні круки ночі ще не поскладали своїх крил, не забилися попід дахи і стріхи, рятуючись від світу нового дня, що поставав над землею.

Щойно на ґанку з'явилися дві темні постаті, водій підземного гаража, який підігнав авто до під'їзду, вийшов з машини, обійшов її кругом і рушив постатям назустріч.

— Я можу бути вільним? — спитав він у чоловіка в довгому кашеміровому пальті, впізнавши саме у ньому власника розкішної машини.

— Ні, ти не можеш бути вільним! Ти можеш «бить свабодєн»! — потопаючи у раптовому реготі, відказав йому чоловік. — Йди, йди собі, відпочивай... Хоча пі, стій! Піди у хол і сядь там біля столу охоронця. Коли хто буде дзвонити, відповідай і кажи, що всі пішли на фронт, а краще посилай усіх на хуй. Зрозумів?

— Не зовсім, — розгублено промовив шофер.

— От тупорилий! — обурився молодик. — Я тобі кажу: йди у хол, заміни на декілька хвилин охоронця, у мене до нього є розмова. Як буде хто дзвонити, тоді покличеш. Коли все зробиш як слід, отримаєш сто баксів. — Молодик витяг із внутрішньої кишені пальта перев'язану гумкою пачку стодоларових купюр і помахав нею перед носом у шофера.

— Тепер зрозуміло, — сказав шофер, налякано переводячи погляд з охоронця на зелені гроші, потім на чоловіка і назад. Відтак мовчки піднявся на ґанок і зник за скляними дверима.

— А дайте мені сто баксів! — душачись сміхом, попросив у молодика Василь.

— Хуя тобі, а не сто баксів! У тебе, падло, кишеня повна цукерок по сто баксів штука.

— Та, то не цукерки, то наркота... Мені сто баксів краще...

— Все, тихо! Ша! «Не трєвож мне душу, скріпка...», — молодик спустився сходами. — Іди сюди! — покликав до себе Василя.

Василь підійшов. Молодик спитав у нього, вказуючи рукою на розкішний білий БМВ:

— Знаєш, що це таке?

— Та, кажись, машина...

— Тупий ти Васю, тупий! Ти лох, Василю, лох! Це не машина, ні! Це — моя дитина, мій звір. Уявляєш ти, мудаче, я спеціально їздив до Німеччини, аби подивитися, як її збирають. Уручну, падло, уручну, закручують кожен гвинтик, кожну гаєчку. Припасовують, притирають, дихають і труть особливою ганчіркою. Данке шон, філь глюк, ауф, айн, цвай, драй, гутен так, ауфідерзейн... — бидло німецьке! Уявляєш, Васю, я заходжу в цех, а там тільки одна моя машина, і навколо неї п'ять лохів німецьких крутяться. Кругом чистота, як у лікарні. Все сяє, все пахтить. Я підходжу до машини, а вони як загелготять... Тупорилі. Всі мені готові сраку лизати. Я по колесу ногою постукав, під капот заглянув, у салоні руль покрутив. «Заверніть» — кажу. Вони мені