Читати книгу - "Звичайна вдячність"

— У Лайзи більше немає друзів. Нікого, окрім мене. Але я занадто на неї покладаюся. Іноді думаю, що буде з сестрою, коли мене не стане. B на B-5. Шах.

— Ще рано про це думати, Емілю. Окрім того, в неї є родина, а не лише ти.

— Вони нехтують нею. Так було завжди. Іноді мені здається, що вони шалено зраділи, коли я повернувся додому сліпий. Це створило ідеальні умови, аби звести двох невдах докупи й контролювати їх. Ми живемо тут, за цією огорожею: це і є межею нашого світу. А знаєш, що найдивніше, Натане? Ми щасливі. У мене є музика і Лайза. У Лайзи — сад і я.

— Мені здавалося, що ти вважаєш щастя швидкоплинним.

Еміль засміявся й додав:

— От я й потрапив у пастку власних слів. Але, якщо ти уважно подивишся на дошку, Натане, я впевнений, ти помітиш, що вона чекає і на тебе.

Батько якийсь час вивчав фігури, а потім відповів:

— Бачу. Ось що ти маєш на увазі. Майстерно, друже. Здаюся.

Вони продовжували розмову, а я спостерігав за Джейком і Лайзою, які досі порпалися в саду; із кабінету долинало клацання друкарської машинки. Світ за штахетною огорожею здавався чудовим місцем. Місцем, де розбиті шматочки склеювались у красиву досконалу річ.

Одразу по обіді батько почав готуватися до похорону чолов’яги, якого ми всі називали мандрівником; я попросився піти з ним. Татко хотів знати причину такої моєї поведінки, але, як я не намагався скласти докупи думки, зробити це було складно. Просто вважав, що так потрібно вчинити. Завдяки мені світ дізнався про нього, тому я вважав своїм обов’язком провести мандрівника в останню путь. Я намагався щось вигадати, та, коли спробував пояснити це батькові, сам зрозумів, що повірити в моє белькотіння неможливо. Урешті-решт, я таки отримав татів дозвіл, бо і він не зумів вигадати причини, чому моя присутність була б зайвою. Єдиною вимогою батька був пристойний зовнішній вигляд, тобто моє недільне вбрання.

Джейк поводився якось дивно. Жодних намірів стосовно похорону не мав, але у своїх звинуваченнях щодо інтерпретації історії на мою користь зайшов надто далеко. Сидів за журнальним столиком у вітальні, вовтузився з розмальовкою і красномовно стверджував, що мені подобається грати виключно першу скрипку. На картинці було зображено гірський пляж ідилічної місцини штату. Навіть попри ретельний поділ полотна на лінії та цифри для кольорів, Джейкове малювання перетворить це чудове зображення на карлючки, лиш трохи ліпші, аніж мавпячі.

Я не зважав на те й пішов переодягатися.

До цвинтаря, що розташувався на пагорбі в західній частині міста, доїхали на «Паккарді». Яму вже викопали, Гас та шериф Ґреґор чекали на нас. За мить прибув містер Ваель на катафалку. Тато, Гас, шериф і власник похоронного бюро дістали труну. Проста, соснова, відшліфована, без ручок. Чоловіки підняли її і віднесли на плечах до могили, а потім поставили на дерев’яні балки. Гас поклав поруч мотузки, аби спустити труну в яму. Батько розгорнув Біблію.

Це був хороший день, аби померти. Тобто, якби мандрівникові можна було обирати день, коли не потрібно було більше перейматися через щоденні турботи, спокійно відпочити й насолодитися всім найкращим, що створив Господь, то це був саме той день. Тепле і спокійне повітря, ніжно-зелена трава, за якою доглядав Гас, річка, що віддзеркалювала довгу, шовкову стрічку неба. Я раптом подумав, що, коли помру, це місце буде ідеальним, аби спочивати і насолоджуватися красою навколо. Мені видавалося дивним, що саме цей клаптик землі було надано людині без майна і житла, про яку ми майже нічого не знали. Навіть ім’я чолов’яги зосталося для нас загадкою. Я і не здогадувався про приготування до тих похорон, але підозрював: без батька тут не обійшлося. Мого тата та його велелюбного серця.

Він читав Двадцять третій псалом, а потім процитував Послання до римлян: «Я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні будь-яке інше творіння не зможе нас відлучити від Божої любові, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!».

Батько закрив Книгу і сказав:

— Нам часто здається, що ми — одинаки на своєму шляху. Але це зовсім не так. Навіть цього незнайомця Господь добре знав і завжди був поруч. Господь ніколи не обіцяв, що життя буде легким. Він ніколи не казав, що не буде страждань, відчаю, самотності, непорозумінь та безумства. Він обіцяв лишень, що не залишить нас на самоті з нашими стражданнями. І хоча ми іноді не бачимо і не чуємо його присутності, Господь усе одно поруч, поруч завжди. Його любов ніколи нас не полишає. І Він пообіцяв нам іще щось, дав найважливішу обіцянку. Усе припиниться. Кінець болю, стражданням, самотності настане, ми будемо разом з Ним і пізнаємо Його — це і є Рай. Цей чоловік, який, можливо, все життя провів на самотині, більше не почувається відлюдькуватим. Цей мандрівник, який, можливо, невтомно чекав довгими днями та ночами, більше не чекає. Він зараз там, і Господь знав, що він там буде. У місці, підготовленому саме для нього. І ми радіємо за нього.

Разом із татом ми прочитали «Отче наш» та постояли кілька хвилин, мовчки дивилячись на труну. На фоні чорної ями вона видавалася ледь жовтуватою.. А потім батько сказав фразу, що надзвичайно здивувала мене:

— Чудовий день, аби померти, — точнісінько те саме, що думалося й мені. — Нехай він вічно спочиває в мирі, оточений красою.

Майже те саме, що й мені спало на думку. Він повернувся до чоловіків і кивнув: кожен узяв за кінець мотузки.

Власник бюро звернувся до мене:

— Френку, коли ми піднімемо, забереш ці