Читати книгу - "Танець білої тополі"

поки що не запрошує – хай Ніка поступає до університету, треба дуже постаратися і потрапити на державне навчання, тоді матиме стипендію. У неї, як у сироти, мають бути якісь пільги. Диплом – це, звісно, не гарантія удачі й не щасливий квиток на прекрасну виставу життя, але хоча б примарна надія на нормальне місце у партері. Тож не лінуйся, Ніко, працюй, старайся, витисни із себе все, на що ти здатна, – це літо має стати вирішальним для тебе. Ти зможеш!

Добре давати поради, слухаючи теплий плюскіт Егейського моря впереміш із гарячими компліментами скупуватого, але шляхетного Димитра. А Ніку така хвиля накрила, така, що й випірнати з неї на білий світ не хочеться.

Її розбудив настирливий дзвінок у двері. Дзвонили, мабуть, довго, бо вже й гримати почали. Після нічного «відриву» вона спала як убита. Ростик, вочевидь, уже змився, двері з англійським замком зачинилися за ним автоматично. Та що ж це там за аврал такий – пожежа чи, навпаки, трубу прорвало і сусідів вода залила? Проганяючи залишки сну, пішла відчиняти.

Чоловік у чорній футболці і з чорною барсеткою, зачепленою вузеньким ремінцем за волохатий зап’ясток, безцеремонно відштовхнув Ніку від дверей. Слідом за ним впевнено зайшла яскраво нафарбована жінка, схожа на ляльку Барбі.

– А «доброго ранку» де? – сказала Ніка найперше, що прийшло до її напівсонної голови.

– Не думаю, що він у тебе добрий. А от що останній у цій хазі, це точно.

Чоловік відкрив барсетку, щось хутко висмикнув з неї, зробив перед ошелешеною Нікою кілька пасів розчепіреною долонею з темно-синіми наколками на тильному боці кисті, клацнув пальцями і, як справжній фокусник, змахнув перед самим її носом білим аркушем.

– Ось моя ксива на цю квартиру. Хочу сьогодні, тобто зараз же, цієї ж миті, розпочати ремонт.

– Як… який ремонт? – Сон хутко покидав Ніку, але вона ще відмовлялася повірити в реальність того, що відбувалося.

– А такий, якого тут, мабуть, уже років двадцять не робили. Не жити ж мені у такому бомжатнику. Пра’, кицюню? – Він грубо притягнув до себе жінку, яка стояла у нього за спиною, і підштовхнув її вглиб коридору. Вона хитнулася на високих підборах і ледь не переломилася у тонкій талії.

– Ви… тут маєте жити? Чого б це? – Ніка перегородила шлях кицюні.

– А того, що родич Наталії Улянівни Стожук… Сподіваюся, ти знала таку?.. Отже, родич Наталії Улянівни Стожук продав нам цю квартиру. І ми тут будемо жити.

– Який ще родич? Ні про якого родича я не знаю.

– Воно й не дивно. Сама-то ти хто? Родичка покійної чи прийомна дочка шахрайки, яка змилася за бугор? Чого ж це вона і тебе не взяла з собою? Тю-тю слідом за нею – в Європі ще багато нічних горщиків для таких лохів, як ви.

Він, здається, багато знав.

– Я покличу сусідів, – заявила Ніка.

– Не старайся – вони на роботі.

– Зателефоную в міліцію!

Хутко кинулася за стільниковим. Але чоловік вирвав його з її рук і шпурнув на підлогу.

– Ха-ха! І ще ха-ха три рази! В міліцію вона подзвонить. То й що? Ну загребе тебе міліція, послухає казочку про те, як малахольна і вже несповна розуму нянька ні сіло ні впало дєтдомовці квартиру подарила. Хтось у цю маячню повірить? Та ти ще подякуй, що родак не вимагає плату за всі ці роки, які ви тут жили. Каже, хай щитається, що стерегли, поки він… Ну, це не важливо. Важливо, що скаже міліція, коли дізнається, що ти ще й наркоманка і… Та накосячила ти, чувачко, багато. Отакі от із сиром пироги! Словом, у мене на руках документи…

– У мене також, – перебила його спантеличена Ніка.

Вона пішла до кімнати, дістала з шафи домову книгу, паспорт і посвідку. Чоловік вихопив їх і засунув до барсетки.

– Хоп! Були і нема. А може, ніколи й не було. А може, були, але підроблені. Второпала? То не тягни кота за хвоста – збирайся і забирайся. Ну-ну! Воруши батонами і переставляй ноги. Чи хочеш не піти, а полетіти з сьомого поверху? Можу допомогти, це запросто. Ніхто й не здивується – наркомани часто так закінчують свій земний шлях.

Сказав з притиском і глянув так, що в неї у грудях похололо. Ніка зрозуміла: цей чоловік на все здатен, навіть на те, щоб справді викинути її у вікно. І хто тоді доведе, що вона не вистрибнула сама?

Згадала: недавно по телебаченню розповідали про те, як шахраї забирають у самотніх людей житло. Щоправда, йшлося про старих і немічних самотніх, яких вивозять далеко за місто або й… А що вона, не стара, може зробити? Як доведе, що зовсім чужа людина любила її, як рідну? Хто їй повірить, що на світі є й такі люди, як Натуля? Точніше, були. Бо зараз їх, здається, не стало – мабуть, Натуля остання з могікан. Втім, звідки їй знати, злочинець оце перед нею, готовий допомогти з сьомого поверху випасти, чи справді посланець від родича, про якого Ната Улянівна і згадувати не хотіла.

І ще вона подумала: десь там, у правічній синяві Всесвіту, де з невидимих небесних молекул та атомів замішуються й виліплюються людські долі, хтось іще при її народженні вирішив, що на вісімнадцятому році життя, відразу після закінчення школи, вона має стати безхатьком. І не важливо, де в цей час буде. Якби Регіна не забрала її колись із сиротинця, якби вона оце закінчувала школу-інтернат, було б те саме. Вручили б їй атестат, урочисто