Читати книгу - "Чорнобильська комедія"

Колючий дріт могильника вже позаду! Тепер — вирубка під лінією високовольтних електропередач…

КОЛЯ: По пням-колодам!

ПЕТРО: Ну й ямаки!

КОЛЯ (з азартом крутить кермо — броник хвацько «віражує» між величезними вивернутими пеньками): Нічо! Проходимо!

Болотиста, з купинами земля грузько вгинається під машиною…

ПЕТРО: Не загрузнути б…

КОЛЯ: Нічо! Проходимо!

З-за кушів вигулькує 80-й броник — і виїздить на асфальтову трасу серед густого соснового бору. Зупиняється на узбіччі. Сутеніє.

КОЛЯ (вилазить з люка): Порядок, (витирає спітніле чоло, і весело підморгує Сергію)

Броники один за одним виїжджають на трасу з-під лінії електропередач. Пристроюються ззаду на узбіччі. Екіпажі вилазять на броню. Всі задоволені — і тим, що вирвались, і самою пригодою.

СЕРГІЙ (голова над люком — обернувшись назад, натискує тангенту-перемикач під шиєю): Швидше! Та швидше давайте вже на трасу!

ПЕТРО: Не дай, начальство заскоче! Буде хтось з Чорнобиля їхати… А ми тут ПУСО об’їжджаємо…

КОЛЯ (задумливо дивиться на Сергія; голосом кондуктора в тролейбусі): Наступне ПУСО — «Дитятки», (спокійно прикурює і дає закурити Сергію) Які будуть побажання?

СЕРГІЙ (випускає цівку диму, міркую): В лоб?

КОЛЯ (з усмішкою): Чи по лобі? Прямо по трасі — через «Дитятки»?

ПЕТРО: А якщо піймаємось?

СЕРГІЙ: Якщо цей осел з ПУСО «Рудня-Вересня» (киває назад) їм подзвонить…

На брониках позаду бійці курять. Чекають рішення командира. Декілька чоловік відійшли від колони до краю кювета — з цигарками в зубах, обличчями до лісу, мочаться:

— Ну що, командир, куди?

Ніч. Темною автотрасою рухається колона броників із включеними підфарниками. Під’їжджає до табору з протилежної від зони сторони, з «тилу» — здоровенного кругаля прийшлось дати, аби таки з зони вибратись… У світлі фар зустрічної машини — на головному бронику мелькає номер «80».

Сергій і Коля в ньому щойно закурили. Напруження спало.

СЕРГІЙ: Все. Добрались нарешті.

ПЕТРО: Не кажи гоп…

СЕРГІЙ (мерзлякувато щулячись, оглядається): Ватянки не взяв…

ПЕТРО: Змерз? Мою фуфайку дати?

СЕРГІЙ (невпевнено): Та ми вже приїхали, не треба, спасибі…

КОЛЯ: Ватянку завжди з собою бери. Тут не знаєш, де ночувати прийдеться… Бува, як зашлють куди-небудь…

СЕРГІЙ: На ставку нагорі броника вітряно було…

КОЛЯ (з гумором): Передозував сонячних ванн?

ПЕТРО (несхвально): Два маршрути розвідки за день…

Солдатська їдальня. Темряву прорізає світло кишенькового ліхтарика. Він лежить на грубій подобі стійки: довгі вузькі соснові дошки на висоті грудей прибиті до закопаних в землю стовпів. У світлі ліхтариків серед вузьких зелених солдатських казанків — три відкриті бляшанки рибних консервів, буханець хліба і ще один, уже розвалений ножем на великі скиби; огірки, порізані уздовж навпіл; на клапті газети — біла гірка солі; алюмінієвий чайник з компотом, білі емальовані кружки…

Навколо — чоловік сім розвідників: ложками дістають рибу з томатного соусу, «розводягою»-ополоником зрізають скиби застиглої каші в десятилітровій каструлі з товстого алюмінію.

Те ж саме — за сусідніми стійками.

Звичайна вечеря розвідки.

З темряви виникає втомлене обличчя «представника харчоблоку» Котко.

КОТКО: Ще що треба, хлопці?

КОЛЯ: А що є?

КОТКО: Є пара рибних консервів — в олії… Огірки ще є.

СЕРГІЙ: Консерви — давай! Зараз поділимо на всіх — премія! (оглядає стіл) А огірків поки досить. Хоча… Неси.

Сусіди кивають, погоджуючись. На апетит ніхто не скаржиться.

ГОЛОС: Цибулину б…

КОТКО: Зараз принесу цибулі. Кашу ще будете?

ГОЛОСИ ВІД СУСІДНІХ СТІЙОК: Ні, поки що вистачить. Спасибі, (зневажливий голос) A-а, холодна…

КОТКО: Вибачайте. Я й так тримав її укутаною… Ви говоріть, якщо що ще треба… Компоту? (іде)

Підлога довгого темного намету-бараку