Читати книгу - "Білі зуби"

відчуває. Надворі 1975 рік, Алсі. Ти вже не зможеш керувати стосунками у такий спосіб, як пропонуєш. Це тобі не в Індії. Тут, на Заході, чоловік і жінка мусять спілкуватися, вони повинні слухати одне одного, інакше… — і Ніна подула на долоню, неначе зганяючи з неї примарну хмаринку.

— Ну, як горохом об стіну, — поважно відказала Алсана, закривши очі й похитуючи головою, — це якраз тобі належало б слухати. Аллах свідок, я завжди поводжуся так, як чоловік поводиться зі мною. Але можеш бути певна — мені не все одно щодо нього. А правда полягає в тому, що, аби шлюб не розпався, не потрібні всі ці розмови, розмови і ще, і ще раз розмови — всі ці «я тобі те», «мені подобається це» — всі ці викриття, про які пишуть у книжках: особливо коли твій чоловік старий, зморшкуватий і розпадається на частини, ти вже не хочеш знати, що там за таємниці ворушаться під ліжком чи торохтять кістками у шафі.

Ніна тільки поморщилася, Клара також не знайшла, що відповісти, й тому пакунок з рисом пішов на наступне коло.

— До того ж, — сказала Алсана після паузи, склавши вкриті гусячою шкірою руки попід грудьми і явно тішачись, що розмова постійно кружляє довкола тем, пов’язаних з цими пишними об’єктами її анатомії, — жінки з сімей, подібних до наших, повинні знати, що тиша, тобто все не сказане, є найкращим рецептом доброго подружнього життя.

Адже всі троє виростали у строгих, релігійних родинах, у яких Господь був незримо присутнім щоразу, коли всі сідали до столу, просочувався у всі дитячі забави й сидів під простирадлами в позі лотоса, щоби, присвічуючи ліхтариком, перевіряти, чи не коїться там бува чого недозволеного.

— Тоді давай я скажу прямо, — саркастично підсумувала Ніна, — ти вважаєш, що невелика доза гноблення просто необхідна для доброго шлюбу.

Алсана закипіла, ніби хтось натиснув на ній невидиму кнопку:

— Кажеш, гноблення?! Яке пусте і дурне слово! Я всього лиш маю на увазі здоровий глузд. Ким є мій чоловік? А ким є твій? — вона кивнула на Клару. — Вони прожили по двадцять п’ять років, коли ми ще навіть не народилися. Хто вони? На що вони здатні? Чия кров у них на руках? Який запашок, який присмак у їхніх приватних справ? Хто про те знає? — й вона рвучко піднесла вгору руки, засилаючи у несвіже кілбурнське повітря свої питання та разом із ними — зграйку переляканих горобців. — От, що ти не розумієш, племіннице-соромітнице, що не розуміє ніхто з вашого покоління…

На це Ніна так поспішала заперечити, що з рота в неї випав шматок цибулі:

— Мого покоління? Та шоб я здохла, Алсі! Ти ж тільки на два роки за мене старша!

Проте Алсана продовжувала, неначе ніж, протинаючи кпини та лайки племінниці-соромітниці:

— …так це те, що люди довкола не мають бажання знати про всі запахи чужої брудної білизни.

— Але ж, тітонько! — Ніна перейшла на вищі тони, бо цей пункт — влаштований за розрахунком шлюб Алсани — становив саме осердя їхньої постійної суперечки. — Як ти можеш жити з кимсь, кого ти не знаєш від діда-прадіда?

У відповідь Алсана злісно підморгнула; вона любила залишатися виклично-спокійною, коли її співрозмовник закипав і мок від власного шалу:

— Можу, міс Розум-так-і-пре, бо так набагато легше. Саме тому, що Єва не знала Адама від діда-прадіда, з їхнім шлюбом було все окей. Давай поясню. Точно, я пішла за Самада Ікбола того самого вечора того ж дня, коли його вперше побачила. Ясно, шо ніяких його дідів-прадідів я не знала. Але він був доволі милим. Ми зустрілися за сніданком в Делі одного паркого дня, й він обмахував мене «Таймсом», наче віялом. Я подумала, що в нього симпатичне лице, приємний голос і задниця все ще доволі пругка й округла, як на чоловіка його років. Уже добре. А тепер, коли я дізнаюся про нього щось нове, він подобається мені все менше. Бачиш, краще б нам було йти іншим шляхом.

Від такої спотвореної логіки Ніна аж зірвалася на ноги.

— До того ж, — вела своєї Алсана, — я ніколи не знатиму його на всі сто. Витягнути щось з мого чоловіка — це все одно, що видушити воду з кореня.

Ніна не змогла стримати посмішку:

— Воду з каменя.

— Так-так, ти думаєш, я тупа. Але в чоловіках я таки розбираюся. Скажу тобі, — Алсана наготувалася підсумувати все сказане так, як це робили свого часу молоді, зачесані на залакований проділ, адвокати в Делі, — чоловіки — це найбільша таємниця. Бог простий порівняно з чоловіками. А тепер досить філософії: чебурека хоч? — з цими словами вона зняла накривку з пластикового пуделка й відкинулася на спинку лавки, тлуста, гарненька і вдоволена зробленим висновком.

— Це просто ганьба, що вони в тебе будуть, — послабила хватку Ніна, — хлопці, я маю на увазі. Це ганьба, що в тебе народяться хлопці.

— Що ти маєш на увазі?

Насправді зрозуміти цю фразу мала Клара (тільки тримай це в таємниці від Алсани та Арчі), котра впродовж кількох останніх місяців позичала книжки з її особистої бібліотеки і вже встигла поглинути одна за одною і «Жінку-євнуха» Жермени Грір, і «Страх польоту» Еріки Джонг, і, звісно ж, «Другу стать» — у той спосіб Ніна приховано намагалася позбавити Клару її «сфальшованої свідомості».

— Я маю на увазі, що чоловіки й так уже натворили багато хаосу в нашому сторіччі. їх достобіса багато, цих чоловіків. Якби я знала, що в мене має народитися хлопчик, — Ніна зробила паузу, щоби її обидві подруги приготувалися осмислити нову для їх сфальшованої свідомості ідею, — я б серйозно задумалася, чи не зробити мені аборт.