Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

В основі історії людства, як писав у середині XVII століття англійський філософ Томас Гоббс, «лежить постійний страх і небезпека насильницької смерті, а життя людини — одиноке, бідне, бридке, жорстоке й коротке»[125]. За цих умов, так яскраво описаних, сьогодні живе (чи краще сказати — виживає) дуже багато людей. Та все ж є в наш час і такі країни світу, де життя стало довгим, насильницька смерть трапляється рідко і дедалі частіше серйозно задумуються про те, щоб споживати менше та припинити оточувати себе непотрібними речами. В цих країнах є люди, що заробляють собі на життя тим, що навчають своїх співгромадян їсти мало. Може видатися дивним, але саме в цих частинах земної кулі відродилася давня тема засудження прагнення людини до повного панування над природою. Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить «натуралізм», свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям «примітивних суспільств», людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти.

Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в «органічному суспільстві». П’єр Паоло Пазоліні був упевнений у тому, що якщо відмінити обов’язкове навчання у школі та телебачення, це допомогло б жителям римського кварталу «віднайти власну модель життя». В «незайманій» культурі римського пролетаріату робота «набула б іншого значення, ставши тією рушійною силою, що... об’єднує рівень побуту із життям». Як і будь-який інший справжній примітивіст, Пазоліні виходив у своїх поглядах із повного відречення від сучасності, намагаючись дивитися лише в минуле та майбутнє. Італійці, писав він, перетворилися на «звироднілий, сміхотворний, бридкий, злочинний народ»[126]. Від такого теперішнього прямий шлях у майбутнє, яке виглядає поверненням до невинності, що передує гріхові. У сучасному суспільстві панує одна-єдина хибна ідея (ідея добробуту), цілком і безроздільно. Вона вбачається як провина, за яку слід вибачатися, від якої можна позбавитися лише шляхом повернення — через бідність і страждання — до втраченої невинності дитинства, в якому не було ні зла, ні вини. Пост­індустріальне майбутнє Івана Ілліча, в якому панували б справжні ідеї щастя та свята, постає для Пазоліні як «єдина можлива альтернатива кінця світу»[127].

«Якщо ми хочемо рухатися далі, — писав він у 1974 ро­ці, — треба сумувати за тими часами, які вже не можна повернути... Недостатньо просто відмовитися від моделі розвитку [запропонованої капіталізмом], треба відмовитися від розвитку... Дякувати Богові, можна повернутися назад».

На руїнах суспільства масової культури та споживацтва, коли «маленькі фабрики на заході сонця закриються», коли «копито коня торкнеться землі, легке мов метелик, і нам пригадається в прийдешній тиші, що таке світ», тоді запанує світ добрий, чистий і невинний. І знову ми побачимо

«штани в латках; червону вечірню зорю над селами, позбавленими реву двигунів, ба наповненими юрбами молодиків-обірванців, що повернулися з Турина та з Німеччини... Вночі лунатимуть співи цвіркунів, а там гляди — якийсь хлопець, може, дістане й мандоліну»[128].

Пазоліні — письменник, який уважав себе частиною політично лівих сил. Але в його творчості знайшли для себе багато спільного і представники правих партій. У 1984 році німецький філософ Одо Марквард написав наукову працю, присвячену аналізові, яким часто, хоча й не відкрито обмінюються прибічники прогресивних поглядів і послідовники страхітливого апокаліптичного майбутнього (в основі яких нерідко лежить примітивізм). Ті «пільги», тобто переваги, які культура надає людині, пише Марквард, посилаючись на праці А. Ґелена[129], спочатку прихильно вітають, потім прий­мають як належні і врешті в них убачають ворога. Після фази роботи, сповненої ентузіазму, наступає фаза байдужого споживацтва, яку заступають неспокій і систематична відмова від усього того, що раніше вважалося важливим здобуттям. Під час цієї останньої фази «що більше хвороб вдається вилікувати медицині, то сильнішою стає тенденція проголосити хворобою саму медицину; що більше переваг дарує хімія для добробуту людини, то більше її підозрюють у винятковій меті отруїти людство». Саме «звільнення від загроз перетворює те, що звільняє, на загрозу». Можливо, насправді не існує — як то здається Марквардові — «закону збереження потреби в негативності», але при цьому дуже важко (особливо зважаючи на факти новітньої історії) не погодитися з правдивістю однієї з центральних частин його описання:

«Що більше парламентська демократія намагається захистити людей від насильства та репресій, то швидше її обзивають репресивною; що більше право переважає над насильством, то частіше, врешті, право вважають насильством, можливо, конструктивним; у цілому що більше культура вилучає ворожість із реальності, то більше в самій культурі починають убачати ворога»