Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми опинилися в сутінках посеред траси, без грошей і без уявлення, де маємо подітися на ніч. Були, звісно, долари, але про те, щоб світити ними перед водієм не могло бути й мови. Ми віддали йому все, що залишилось для цієї країни. Тільки наступної днини я надибав по кишенях ще п’ятсот сум, на які й купив чаю.
6 серпня, ніч
Але до того лишалося ще перебути ніч, на яку ми не мали жодного безпечного плану. Просто пленталися дорогою, а невдовзі нас підібрав старенький таксист та й підвіз на два чи три кілометри вперед, звідки за кілька хвилин дійшли до чоловіків у військовому й з автоматами Калашникова. Вони стояли перед блоками бетонної загороди, схожої на ті, якими розділяють зустрічні смуги автобану. Попросили у нас документи. Я навіть втішився, бо вже подумав, що ми прийшли, а вони — прикордонники, але будок паспортного контролю не виявилось, натомість лишень хати поруйновані, діти, худоба. Ми ввійшли в село. То був Дустлік, за яким -кордон.
На той час зробилося зовсім темно і ночувати все ще не було де. У незахищеному місці ми б тут намет не поставили, а надто після випадку з водієм.
Згодом коло автобусної зупинки нам трапилися дві жінки. Молодша чекала на маршрутку і сказала, що, може, би й взяла до себе, але точно за гроші, та й то не знати, бо вдома ще є чоловік.
— А я вдома хазяйка, — обізвалася старша, котра, як виявилось, нікуди не їхала, а лише проводжала родичку. — Заночуєте в мене. Платити не треба.
Ми, до речі, говорили тільки про клапоть подвір’я, де б розікласти намет.
— Ходіть до мене, я тут через дорогу живу. Он там діти бавляться. Бачите? Заходьте, чекайте, я зара буду.
І діти стали для мене спокоєм. Уже не вперше. Згадую, як двома роками раніше ми з Ланкою їздили автостопом Молдовою і поверталися через Сороку, звідки поромом через Дністер в Україну. Ми, як гуляли, забрели у страшні тоді для мого ока квартали. Здавалося, життя там зупинилося в році десь дев’яносто першому або третьому, а все, що існує, — за межею, бо без води, електрики і ремонтів. Гори сміття, вибиті вікна, стіни полущені й пописані, а люмпенські компанії п’ють на розвалених сходах до набережної. Життя там виглядало до холєри похмурим, лишень шмаття на линвах та діти, котрі ґзилися скрізь навколо, давали зрозуміти, що все звично, нормально, як у людей, просто так воно виглядає. Діти тішились, посміхалися, іноді зацікавлено зиркали у наш бік, як у Молдові, так і тепер, на сході Узбекистану.
Попри всі вмовляння, що не хочемо завдавати клопоту і просто переночуємо на подвір’ї, господарка запросила нас до хати і відразу ж посадила навпроти всю малечу — онуки від різних дітей і з різних країв — спілкуйтеся, мовляв, а я принесу лаґман[13].
Мала на собі багато золота. Розповідала, що в Україні була тричі й завжди там її добре приймали. Возила товар до Харкова на ринок Ба-рабашова (вимовляла схоже на «Барьбачьова»). Попередила також, що на кордоні тут страшенні черги, тому вибиратися треба ще до світанку.
6 серпня, після обіду
За кілька годин до Дустліка в нас укотре перевіряли документи. При виїзді з Андіжана на одному з перехресть ми потрапили в поле зору мєнтів, котрі відразу ж махнули, аби йти до них. Поставили кілька дурних запитань і явно хотіли злякати, але що тоді насправді відбулося, мені й досі не ясно. Просто крутився коло них один чоловік, схожий загалом на таксиста. Коли ми підійшли, той відразу підтусив і спробував розбалакатися з нами. Потім сказав: «Give me your passport», на що почув тверде заперечення. Пізніше, ніби з цікавості, хотів хапнути наші документи вже від мєнтів, але Ланка той рух побачила і перехопила його простягнуту руку. Міліція не відреагувала ніяк. Та й узагалі це здавалося відпрацьованим маневром, при якому чоловік мав зникнути із нашими паспортами.
Ми відбрехалися, що йдемо на автобус і, маючи вже документи в руках, швидко рушили від патрульних. Може, розмова ще не мала закінчитись. Мєнти щось казали вслід, але ми йшли, вдаючи, що не чуємо, не розуміємо і страшно квапимось. Спочатку на другий бік дороги, де ще чули голос підозрілого, схожого на таксиста типа, а потім і далі, геть з-перед їхніх очей.
Нам хотілось якнайшвидше піймати який завгодно транспорт і втекти хоч на кілька кілометрів уперед, у бік кордону. Так дійшли до широкого, зручного для паркування узбіччя і стали голосувати. Поруч була чайхана, і до нас підійшов її власник, що запропонував ночівлю, а потім зупинив фуру з киргизькими номерами, непевний водій котрої відвіз нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.