Читати книгу - "Шалена"

прикрасами, ніби вежі малесеньких подарунків, загорнутих у бірюзовий, як у «Тіффані», в ніжно-рожевий, у криваво-червоний. Кажуть, хоч маленьке, та важкеньке? Ні, не чула. Обираю найбільшу коробку на столі. Червоний оксамит на дотик схожий на вушка спанієля. Це коробка у формі серця, важка, важча, ніж я очікувала. Я хочу зазирнути всередину. Я озираюся й дивлюся через плече на двері. Я зачинила їх за собою. Нікого немає. Я зустрічаюся з собою поглядом у дзеркалі, підхльоскуючи себе. «Ну ж бо, Алві, ти цього хочеш».

Я кусаю губу, гойдаючись на хвилях передчуття, й підіймаю кришку. Діаманти завбільшки з планету зачаровують мене. Можливо, я перегнула: завбільшки з метеорити чи комети. В будь-якому разі вони збіса великі. Зуб даю, що вони справжні. О Боже мій, та ви тільки погляньте на них. Я б убила за такі цяцьки. Я не можу поворухнутись. Не можу дихати. Тільки милуватись. Вони мене гіпнотизують. Я їх хочу. Вони потрібні мені. Я хочу, щоб вони були мої. Кольє з одинадцяти діамантів, від найменшого до найбільшого, в білому золоті. Той, що посередині, має форму яйця. У мене чешуться руки торкнутися до них, мені хочеться погладити діаманти, приміряти їх. Руки самі тягнуться до коробки й беруть прикрасу з сатинової підкладки. Кольє важке, наче заряджена рушниця з кулями замість діамантів. Я дозволяю йому вільно спадати, звисати між моїми пальцями й дивлюся, як воно мерехтить у миготливому світлі. Я думаю про королівську скарбницю в Тауері. Коли мені вдається відірвати очі від діамантів, я переводжу їх на двері.

Що, як хтось зайде? А й байдуже. Начхати. Я його приміряю.

Я збираю волосся й перекидаю його на плече. Моїм плечам у відображенні, здається, чогось не вистачає. Вони голі. Надто білі. Я підношу кольє і тремтливими пальцями прикладаю його до шкіри. Воно здається сюрреалістичним. Казковим. Нереальним. Я почуваюся наче клята принцеса. Я розстібаю застібку, знову з’єдную краї ззаду на шиї. Намагаюся застебнути, але мої пальці ніби не досить вправні для нього. Я кручу так і так, але нічого не виходить.

– Дозволь мені, – долинає ззаду чоловічий голос.

Амброджо! Як, у біса, він сюди потрапив?

– Ні, не треба, – кажу я, намагаючись зняти кольє, але Амброджо клацає застібкою в мене на шиї.

– Тільки погляньте, – каже він, стоячи поряд зі мною перед дзеркалом. – Вони тобі дуже личать, Алві. Molto bella[57].

Діаманти облямовують мою шию, а мені хочеться зблювати. Хочеться зірвати їх і жбурнути на підлогу спальні. Він усміхається. Я повертаюся до нього обличчям, намагаючись не дивитися в очі, роздивляючись його туфлі. У нього, до речі, прекрасні туфлі: дорогі на вигляд дизайнерські броги з м’якої італійської шкіри. Він простягає руку до мого обличчя та прибирає пасмо волосся мені за вухо, мабуть, щоб краще роздивитися діаманти. Я відчуваю тепло його пальців на щоці. Закриваю груди руками.

– Ти гарна.

– О!

Я дивлюся йому в очі, а потім знову вниз. Я впевнена, він бачить, яка я знічена. Нащо йому було заходити саме в цю мить? Чому моє серце б’ється так швидко? Тепер він стоїть трохи ближче до мене. Я відчуваю, як він пахне, чую запах кави в його диханні. На якусь божевільну мить мені здається, що зараз він мене поцілує. Я завмерла, ані м’яз не ворухнеться. Не можу повірити, що я знаходжуся тут, у спальні Амброджо. Не можу повірити в те, що він щойно сказав.

– Привіт усім, – каже Бет, заходячи до кімнати. Ділова.

– О, я якраз збирався йти, – каже Амброджо.

Він усміхається мені й розвертається, щоб піти. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає в дверному отворі. Він зачиняє двері. Звідки, чорт забирай, вона взялася? Підкралася до нас, наче кішка на полюванні.

– Я думала, ти пішла, – кажу я, тягнучись до кольє. «Краще в заповіті відпиши це мені», – додаю про себе.

– Так я й пішла, – тихо, майже пошепки каже Бет собі під ніс, – але потім мені захотілося повернутися й побачити тебе.

– Та ну.

– Переконатися, що ти готова до вечора.

– Умгу.

– Що ти не передумала.

Нарешті замочок клацає та розстібається. Я знімаю кольє та передаю його Бет. Я помічаю, що її руки трохи тремтять. У її темно-зелених очах мовчазний розпач.

– Усе нормально, – кажу я. – Хай там що. Усе гаразд.

Що скоріше це закінчиться, то краще. А потім я заберу босоніжки й поїду додому, де б він не був. Я більше ніколи, ніколи не хочу її бачити.

Розділ дванадцятий

– А ти не можеш принаймні сказати мені, куди йдеш?

– Я не можу, Алвіно, пробач, – каже вона.

– Якщо ти мені не скажеш, я цього не робитиму.

Вона дивиться на мене, а потім на босоніжки. Я дивлюся на босоніжки. Вона знає, як я їх хочу. Я зітхаю. Я лише хочу, щоб вона відчепилася, викинути її з голови, зі свого життя, й цього разу назавжди. Нащо я взагалі сюди припхалась? Забираю босоніжки й звалюю геть.

Ми сперечаємося в кімнаті Бет, перевдягаємося для нашого перевтілення. Я почуваюся так, ніби ми повернулися до нашої старої кімнати в маминому будинку. Бет наполягає на тому, що верхній ярус ліжка має належати їй, забирає собі найбільший шматок фруктового пирога, віднімає диск О’Ніла «Поголос». «Якщо ти не віддаси його мені, я розкажу мамі, що ти зробила з ховрашком/білкою/моєю лялькою. Алві, зроби це. Алві, зроби те. Начисть мені туфлі». Круть і Верть. Дует «Джедворд».

Ми стоїмо поряд перед дзеркалом на повний зріст. Одна очевидна відмінність виказує нас.

– Тобі потрібна засмага, – каже Бет. – Ходімо.

Вона підштовхує мене, роздягнуту до білизни, до своєї ванної кімнати. Копирсається в шафках із косметикою та витягає пляшечку миттєвої засмаги «Сен-Тропе». Коли вона намащує мої руки, ноги, груди й спину прохолодною бридкою рідиною, я тремчу. Вона пахне печивом і видається занадто темною.

– Ти колись робила воскову депіляцію? – питає вона.

– Твій план не спрацює.

Я дивлюсь, як Бет роздягається та вішає свій одяг. Її післяпологовий животик трохи труситься, як і мій, у нас обох три чи п’ять зайвих сантиметрів жиру на талії. Свої вона, певне, видалить вакуумом. Якби ж і я могла собі це дозволити! Та я просто продовжуватиму їсти печиво, й пончики, й солону карамель із потрійним шоколадом, і брауні з беконом, поки не задихнуся у власних складках на животі й моє тіло не поглине мене, наче желеподібний рожевий прибулець. Неперевершена перспектива. Та все ж краще так, ніж пілатес.