Читати книгу - "Шалена"

Я протискаюсь у двері й крадуся коридором, замірившись кочергою над головою, ступаючи босоніж по м’якому килиму, відкидаючи на стіну страшелезну тінь. Тут стільки спалень, як у готелі. То в які ж двері заходити? Іду на звук. З кожним кроком крик стає голоснішим і голоснішим. Навшпиньки, по сантиметру, наближаюся до кімнати Бет. Серце бухає, очі широко відкриті. Що тут відбувається? Кочерга тремтить у мене в руках, коли двері різко прочиняються. З них виходить Амброджо. Скуйовджене волосся. Голі груди. Тіло олімпійського плавця. На ньому лише піжамні штани. Я відступаю на крок назад, у темряву. Краще б мені під землю провалитись. Краще б я лишилася в ліжку.

– О, привіт, Алві, я тебе не помітив. – Він оглядає мене з голови до п’ят і насуплюється.

– Привіт, Амброджо, – кажу я невимушено. – Куди ти йдеш?

– За бутербродом. Твоя сестра заснула з малим. Сподіваюся, ми тебе не розбудили? Він часом голосно вередує.

– Ні. Ні, все гаразд. Я не спала.

Западає тиша, і я думаю, чи не бреше він. Очима шукаю на його руках сліди крові. Їх немає.

– Ну, добраніч, – нарешті каже він. – Солодких снів. Побачимося вранці.

Він іде в протилежний бік коридору, коли раптом зупиняється.

– Тобі допомогти з цією кочергою?

Я дивлюся на «зброю» в своїх руках. Раптом це здається смішним. Що я збиралася нею робити? Я тримаю її за спиною.

– О ні, все гаразд. Я збиралася розвести в кімнаті вогонь, але замість цього просто вимкнула кондиціонер.

Він дивиться на мене так, ніби я зморозила нісенітницю.

– Мені було трохи холодно.

Коли Амброджо йде, я чекаю й дослухаюсь. Я чую власне дихання. У кімнаті Бет усе тихо. Тонка лінія світла, що облямомувала двері, зникла. Я приглушую позіх і тру очі. Хай там що. Думаю, то могла кричати дитина. Повертаюся в ліжко.

Часом я так злюся, що можу пробити діру в дзеркалі.

Це Бет винна, що я ніколи не отримувала подарунків на Різдво. Я виросла, вважаючи, що Санта Клаус мене ненавидить. Щороку я писала йому листа й відправляла його до Лапландії, як і всі інші маленькі хлопчики й дівчатка. Щороку, коли Санта не приходив, мама повторювала одну й ту саму фразу: «Можливо, якби ти не поводилася так погано, не намагалася вбити собаку/підпалити школу/вдарити директора по сім’яних залозах, він і приніс би тобі подарунки? Подивися на подаруночки, які отримала Бет. Вона цілий рік поводилась як золота дитина». Бет. Бет. Маленька мамина принцеса. Завжди золота дитиночка. Нащо їй бути такою ідеальною? Тільки для того, щоб я видавалася гіршою.

Щороку повторювалося одне й те саме. Напередодні Різдва я не спала всю ніч. Я витріщалася в стелю, чекала, сподівалася, боялася дихати, щоб не пропустити цокання оленячих копит по даху, дзенькіт бубонців на санчатах, важкі кроки чорних чобіт. З першими променями сонця я бігла вниз і бачила купу подарунків, складених під ялинкою. Каскади, потоки розкішних червоних стрічок. Зелений і золотий папір виблискує та шурхотить. Над каміном висить одна шкарпетка, догори наповнена карамельними паличками. Я сиджу й спостерігаю за тим, як моя сестра розпаковує подарунки, година за годиною: закипаю, шкварчу, потайки планую, що зроблю з Санта Клаусом, якщо колись зустрінуся з ним. Поки Бет відкривала «Моїх маленьких поні» – сяйвооких поні зі штучними діамантами в очах чи поні, в яких відростала гривка, – або обіймала чергового ведмедика «КерБеар», я обмірковувала солодку помсту. Може, повибиваю йому очі олівцем? Свій я про всяк випадок нагострила. Я могла б використати свій компас, щоб перерізати йому горло. Та його пишна борода може завадити. Втім, завжди лишається щуряча отрута, яку мама тримала під мийкою і якої нам не можна було чіпати. Я могла б заманити його чашкою какао, він ковтне і склеїть ласти. Уявляю, як він корчиться на килимі біля каміна: пухнастий помпон на шапці тремтить, блискучі чорні чоботи теліпаються в повітрі. Він катався би по підлозі у своєму малиновому кожушку, блював, задихався, сходив піною з рота. Навіть це було б надто поблажливо до нього. Довбень.

Потім якось у грудні ми пішли з мамою та сестрою в торгівельний центр. Діти співали різдвяні колядки: «Дзвоники дзвенять» і «Ми – троє царів». Довкола височіли ялинки в призолоті та свічках. У повітрі витав запах кориці. Мама з Бет трималися за руки, а я пленталася позаду. «Отже, Алві, запам’ятай, поводься добре! Я не хочу, щоб ти влаштувала чергову сцену». Мама ніколи не брала мене з собою, щоб я раптом не змусила її ніяковіти. Я не розуміла, нащо вся ця метушня.

Ми звернули за ріг, а там був він: я побачила товстого червоного покидька й побігла! Я неслася з криком, божевільнішим за голосіння банші, продираючись крізь натовп до його запрудженого ельфами гроту, збиваючи пенопластові сніжинки на своєму шляху. Я застрибнула на Санту, зриваючи його бороду, впиваючись кігтями в його веснянкувате обличчя. Я досі пам’ятаю, як смерділо його дихання – зіпсованими пиріжками й кислим віскі. Санта волав: «Заберіть її від мене!» З надлюдською силою я била його по гомілках до болю в ногах, поки мама не відчепила мене від нього.

Це спрацювало. Після цього недоумок завжди наповнював і мою шкарпетку. Зазвичай книжками із саморозвитку й фітнес-дисками, та все ж то було краще, ніж нічого. Озираючись назад, я розумію, що то була мама.

Середа, 26 серпня, 2015 року, 11-та ранку. Таорміна, Сицилія

Я відчиняю двері й заходжу до кімнати, тихенько причинивши їх за собою. Кімната Бет схожа на будуар Коко Шанель у Парижі 1920-х років: оформлена в кольорах «мертва троянда», кремовому й золотому. Я проходжу через кімнату по м’якому килиму, пробігаю рукою по простирадлу: прохолодний гладенький шовк. Повітря пахне ваніллю, працює клімат-контроль. На камінній полиці горить свічка «Чжо Малоун», віск скрапує на срібну тарелю. На тлі грає Моцарт, наче в гримерній або в дизайнерському магазині. Я шукаю очима колонки, але не знаходжу.

Бет поїхала в Таорміну по дрібні покупки. Ерні бавиться в дитячій з Емілією. Я не знаю, де Амброджо, десь зі своїми приятелями, абощо. Мені не слід було приходити сюди, але я не втрималась. «Я можу встояти перед будь-чим, окрім спокуси». Хто це сказав? Я підходжу до туалетного столика Бет – старовинного, з червоного дерева. На ньому – коробочки з