Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Коли Леонід прочитав у емігрантських газетах повідомлення про проведену урочистість, то переконався, що це справді був Мирослав Заремба. Звичайно, жодного фото, на якому він би був, опубліковано не було, та це не так уже й важливо, бо декотрі Леонідові знімки вдалися таки непогано. Особу, про яку тепер знав, що це Заремба, на них можна було розпізнати. Та Борис був далеко не задоволений, коли на сильно збільшеній фотографії побачив Мирослава Зарембу в оточенні інших націоналістів. Те, що пропущено такий шанс, розлютило його, а сам факт, що розшукуваний роками Заремба наважився і таки з'явився перед громадськістю, сприйняв як особисту образу, як глум. Зрештою, промова, яку Заремба виголосив, це засвідчила. У Леоніда склалося враження, що у Москві і Карлсгорсті це спом'янули міцними словами. Він мусив нарисувати розташування могили та місця, де стояли під час урочистості присутні. Борис не переставав тарахкотіти про пропущений шанс.

— Бомба, — сказав він, — добра бомба сповільненої дії, і ми б їх пристукнули одним ударом. Її можна було б там установити?

Він повернув свою масивну монгольську голову до Леоніда і пронизав його поглядом.

— Установити, мабуть, можна.

Пригадався полиск чорного пам'ятника з масивним хрестом угорі і скромніші надмогильні плити обабіч.

— Якби це зробив спеціаліст, та ще заздалегідь... Їхня служба безпеки виявилася досить активною...

«Така небезпечна робота не по мені»,— подумав Леонід.

— Але у вибухівці сповільненої дії великого сенсу не було б. Навіть коли б вона вибухнула і під час урочистості. Хіба що в момент покладання вінка та його виступу, коли він стояв біля могили. Заремба стояв ось тут, майже крайній у великому півколі, утвореному присутніми довкола могили. Щоб бути впевненим, що пристрій вибухне в момент, коли він підійде до могили, треба було б мати пристрій з дистанційним детонатором, що теж...

— Досить було б потужного пристрою, — перебив його Борис і накреслив радіус ураження такого пристрою.

— Так, але... — відказав Леонід і показав на знімки, на яких біля потонулої у квітах могили великим півколом стояли люди. Праворуч від Заремби побачив жінку з двома хлопчиками, можливо, внуками полковника. Ліворуч стояли фотокореспонденти, що було хитро придумано. Вони фотографували єпископа і священиків, дівчат у формі українського молодіжного руху, прапори, все, що звертало увагу, не підозрюючи, що головним був той невисокий кремезний чоловік, що стояв близько від них.

— Такою бомбою можна вбити і жінок, і дітей, і багато зовсім невинних душ...

— Вони теж не щадять наших жінок і дітей, — твердо відповів Борис.

Але це ж божевілля, подумав Леонід. Якою ж потужною мала б бути ця вибухівка, щоб вона стопроцентно вбила намічену жертву? А скільки ще при цьому загине? Він глянув ще раз на знімки і, незважаючи на грубий растр внаслідок збільшення, побачив на задньому фоні обличчя інших жінок і дівчат. Він пам'ятав, скільки там зібралося люду. Як можна просто так ручкою визначити зону смерті? А полковник? Свою вибухівку він отримав у кафе, де завжди великий наплив відвідувачів. Пройшли якісь лічені хвилини, і той пакет вибухнув. Він саме прямував головною вулицею міста у той час, коли там особливо багатолюдно. Просто диво, що не загинув ніхто з перехожих.

— У всякому випадку, — продовжив Борис, — Заремба з'явився цілком несподівано, про це не було повідомлено, і ми не знали, що він там буде. А те, що він з'явиться на двадцять першу, двадцять другу чи двадцять п'яту річницю, — вилами по воді писано.

Борис дивився на знімок, промовляючи: «Ми доберемося до вас! Стривайте, ще доберемося! Ви стали необережними, просто нахабними. Ви ще пошкодуєте про це».

Здавалося, що він звертається особисто до цього невисокого кремезного чоловіка.

Гедвіг мала вільних півдня, і Леонід заїхав за нею, щоб десь перекусити.

— Треба залагодити одну справу. Це займе щонайбільше чверть години і тоді весь день і авто у нашому розпорядженні. Якщо потім заскочимо до тебе, то зможемо вибратися на Тегелерзее або Ванзее.

— Чудово! Тоді на Ванзее.

Перекусили вони на ходу, але ця маленька справа загрожувала зайняти більше ніж чверть години. Леонід отримав доручення довідатись у західно-берлінських книгарнях про публікації якогось Штефана Галанта. Такі дріб'язкові доручення, які не мали ні складу ні ладу, доручали йому останнім часом усе частіше. Не раз це його здорово дратувало, бо він не знав, що за ними криється, — якась серйозна робота чи його просто тримають на повідку. Але сьогодні, коли трапилась нагода прикрасити свою машину Гедвіг, йому все було байдуже. Однак той Штефан Галант не значився в каталогах навіть найкращої книгарні міста. Продавщиця, яка його обслуговувала, прикликала на допомогу шефа, дуже ввічливого молодика, який поцікавився, на яку тему Штефан Галант писав чи міг писати. Цього Леонід теж не знав і сказав тому навмання: «Східноєвропейські проблеми». Молодик переглянув ще декілька реєстрів і висловив припущення, що якщо публікації цього автора і з'явилися, то скоріше всього у якомусь невизнаному видавництві. І він назвав, декілька бібліотек і інститутів, які були краще проінформовані про публікації такого кшталту.

— А тепер до Альбрехтсгофа, — скомандував Леонід, коли вони сіли у «вартбург». Приємно було її бачити поруч у авто, а вже одне те, як вона вмощувала свої довгі стрункі ноги, було насолодою, а перспектива поїхати з нею на озеро — святом.

— Хіба тобі не треба заїхати до тих бібліотек? — трохи здивовано запитала Гедвіґ.

— Ні. Сьогодні вже ні, — відповів Леонід і широко відкрив розсувний дах.

— Ну й роботу ти маєш! — зітхнула вона. — Що, вже відпрацював на сьогодні свої гроші? Ще й машину дали, щоб не товктися по автобусах. Ну і ну, не дивно, що справи у нашій Німецькій Демократичній Республіці йдуть так погано... з