Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Коли ми обговорювали список пісень для наступного концерту, випускного балу, вона дістала упаковку великих вологих серветок і почала стирати макіяж. Мій погляд перескочив на Роуз, яка підняла брову, Лео ж так зосередився на музиці, що спершу нічого не помітив.

Річ у тім, що біла основа під макіяж, яка приховувала риси обличчя Ней, перетворюючи його на полотно, стала для мене звичною річчю. Великі, намальовані олівцями очі, підкреслені штучними віями. Широкі брови, форма яких не збігалася з природною формою її брів. Маленький трояндовий бутон губ, намальований на її губах. Усе це приросло до Наомі, і мені здавалося, її справжнього обличчя під цим гримом годі й шукати. Думаю, дівчина, якій воно належало, стала невидимою.

Ми продовжували обговорювати виступ і які пісні в нього включити, і в якій послідовності, а вона все стирала косметику з обличчя, прикінчивши цілу пачку серветок. Коли ми були вже готові грати, її обличчя було чисте, нічим не прикрашене, її кавова шкіра сяяла свіжістю, щічки – рожеві, губи – глибшого відтінку. І так, вона була дуже симпатична. В якусь мить мені навіть стало ніяково.

– Чорт! – схвально сказав Лео. – Маєш крутий вигляд, мала.

– Так і є, – підхопила Роуз. – Дай зроблю тобі макіяж!

– Відвали, – розсміялася Ней. – Я ж його щойно зняла. Знаєте, з цим покінчено. Тепер я люблю природну красу.

– Відколи це? – запитала Роуз.

– Відзараз, – усміхнулася Ней. Вона дістала з пенала ножиці та відрізала мереживо з тієї штуки, схожої на корсет, яку вона завжди носила; розстебнула блискавку на смішній спідниці з багатошаровими шлярками й лишилася тільки в чорній майці та леґінсах, і цей одяг чітко окреслював контури її тіла, м’якого, округлого, ніжного та вразливого.

– Ага, – кажу я. Мені не одразу вдалося пригадати, що ця дівчина – моя найкраща подруга, і ми з нею постійно зависаємо, і я взагалі-то ніколи не дивлюся на неї отак — ну що я за тупе нікчемне створіння. Струшую головою, щоб ця думка вилетіла з неї. Ней – це Ней. Вона не просто дів-чина, вона – мій друг.

Ми грали добре, але Ней була крута як ніколи. Замість стояти позаду, опустивши голову, вона дивилася кожному з нас у вічі, сміялася, рухалася сценою. Ніби сонце вийшло просто над її головою, абощо.

– Я сьогодні після обіду прогуляю школу, – сказала вона, коли ми вже збиралися.

– Що? Ти звалюєш? – здивувалася Роуз. – Ти ж ніколи не прогулюєш! Що сталося?

– Бо тут я просто вбиваю час, – сказала Наомі. – У мене завелося трохи грошей, тож я піду пошукаю чогось для свого нового образу.

– Чекай, я піду… – Та Наомі пішла швидше, ніж Роуз встигла промовити, що піде з нею.

– Так їй більше личить, – сказав Лео, коли вона вийшла. – На неї звертатимуть увагу.

– Вона симпатичніша за мене?

Часом Роуз отак поводиться – ставить питання, як у дитячому садочку. Та найгірше те, як саме вона ставить ці питання Лео – заманює його, принижує та відштовхує знову. І він щоразу ловиться на цю наживку, але я не можу його звинувачувати, бо зі мною траплялося те саме.

– Ти не симпатична, – сказав Лео, від чого Роуз широко розплющила очі й зойкнула. – Ти вродлива.

На мить вона запишалася, аж поки Лео, закинувши гітару на плече, не сказав:

– Як на божевільну.

– Дебіл! – крикнула Роуз йому навздогін. – Довбаний кретин, ну правда ж? – Вона нахилила голову набік, щоб поглянути на мене. – Хочеш прогуляти школу і позасмагати зі мною?

І коли в моїй уяві з’явилися висока трава та Роуз із ромашками у волоссі та смішинками в очах, все, що сказала та зробила Ней, миттєво вивітрилося з голови, швидше, ніж мої губи промовили «так».

Ми чекаємо на Роуз біля шкільних воріт, і от нарешті вона з’являється: виходить з «ауді» Аманди, розцяцькована, як довбана кінозірка. Леопардова шуба зі штучного хутра до підлоги, начесане волосся, тіні, яскраво-рожева помада.

Ми з Лео стоїмо та дивимося на неї, і я знаю напевне, що маю такий самий вигляд, як і він: щелепа відпала, очі широко розплющені, голова повільно нахиляється то в один бік, то в інший, а на обличчі написано водночас і «що за нафіг», і «Господи, я її люблю». Її тато не виходить із машини й навіть не кричить «бувай» навздогін. Він від’їжджає, щойно Роуз грюкає дверцятами. Вона йде до нас, розкривши руки для обіймів і не озираючись.

– Мої любі, мої любі! – кричить вона, обхоплюючи руками нас обох, по черзі цілуючи нас – спершу Лео, а потім мене. Я відчуваю, що її насичено-рожева помада лишила на моїй щоці липкий відбиток.

– Що за чорт? – каже Лео, сміючись і кривлячись водночас.

– Тебе забрали до відділку, а наступного дня ти приходиш до школи, мов нічого й не було? – питаю я її, коли вона бере нас під руки та заводить досередини крізь вхід для старшокласників, високо піднявши голову, ніби в найкращий день свого життя.

– А хто знає? – запитала вона, посміхаючись кожному, кого ми зустрічаємо. – Всі вже знають?

– Ми нікому не говорили, – кажу я. – Воно було й не треба, ти ж виклала все на сторінку.

– Круто, правда ж? – Роуз тихенько сміється. – Редстер? Це ж неймовірно! Це найрокенрольніша річ з усього, що ми втнули. Тепер нам треба написати пісню про в’язницю.

– Послухай, ну поліцейський відділок ще не справжня в’язниця, та й була ти там усього лиш годину. – Лео схрещує руки на грудях, рішучо налаштований не сприймати це всерйоз. Зрештою, він раз чи два потрапляв до ізолятора.

– То й що? – знизує плечима Роуз. – Не важливо, як довго я там була, важливо, який це має вигляд, хіба ні? Взагалі, там було чудово. Я плакала, а та мила жінка заспокоювала товстуна.

– Твій тато сильно розізлився? – питаю я її, і вона сміється мені в обличчя.

– Тато нічого не знає.

– Але як це? Без дорослого звідти не вийти. Тебе Аманда забрала?

Роуз продовжує сміятися:

– У мене свої канали.

– Чорт забирай, Роуз, які ще канали? – Лео хитає головою.

– Так я вам і