Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Так, – розпочинає він. – Чимало людей переживали за Наомі. Можливо, навіть більше, ніж вона може собі уявити. Тепер вона повернулася, і їй як ніколи потрібно знати, як багато людей підтримують її, тож я думаю, нам хотілося зробити щось значуще для неї та для всіх інших, з ким теж сталося щось таке… мабуть, я не знаю.

Він шаріється й опускає голову, а Роуз гладить його по плечу.

– А ти, Лекредже? – Лілі підносить мікрофон до обличчя Лекреджа, який застигає, не донісши сендвіч до рота, і кліпає. – Як ти почуваєшся, виступаючи замість улюблениці гурту?

Лекредж кладе сендвіч назад у контейнер та закриває кришку.

– Я виступаю замість неї, – каже Лекредж задумливо. – Я виступаю на її честь. Вона найкраща басистка з усіх, кого я знаю, і коли вона вийде з коми, я запрошу її на побачення. Напевне, вона мені відмовить, тому що ми зовсім із різних пісочниць, але що мені тепер, усе життя боятися? Правильно ж?

Ми всі, я, Роуз та Лео, повертаємося до Лекреджа, і нарешті я знаходжу потрібні слова.

– Чувак, – кажу я. – Ти справжній друг.

У кого закохується Роуз? Я сиджу на ліжку, ховаючи телефон під подушкою. Моє тіло, хай яке воно зараз сильне й здорове, – геть виснажене – роки повноти й худорлявості досі кружляють довкола, наче привиди, ніби в них законсервовано десять відсотків мене, які постійно витрачалися на те, щоб надати тілу певної форми й приховати біль. Або показати його – досі не можу визначитися. Але часом, скільки б здоров’я не було в мені зараз, моє тіло судомить і пече, й сьогодні один із тих днів.

Мої думки плутаються. Татуювання. Аш та її місія, частиною якої мені випало стати… і щось іще. Є щось таке, що поза моїм полем зору, те, що ховається від мене щоразу, як я намагаюся збагнути, що ж воно таке. Такі ж відчуття бувають, коли забув щось важливе, але, що б то не було, мені не вдається його вхопити.

У сусідній кімнаті мама відрубилася повністю вдягнена, затиснувши в руці перехилену склянку горілки з тоніком. У мене виникла була думка вийняти склянку з її руки, але ні. Нехай прокинеться серед ночі від того, що по стегнах тече рідина, чи навіть від дзенькоту скла. Можливо, тоді вона допетрає, в якому вона стані. Тато, певне, знову пішов, якщо взагалі приходив. Навпроти, через коридор, з увімкненою гірляндою спить Ґрейсі. Сподіваюся, у неї був хороший полуденок і приємний вечір із мамою. Зазвичай так воно і є, зазвичай із нею мама в піднесеному настрої, трохи напідпитку, уважна та весела. Лють нападає на неї пізніше, коли Ґрейсі вже спить. Я прокрадаюся через коридор і зазираю в кімнату Ґрейсі – її обличчя таке ж ніжне, як і її душа. Я згадую, як це – бути семирічною дитиною, в тій точці свого життя, коли ти ще не знаєш про те, що часом світ ненавидить тебе без жодних на те причин.

На мене навалилася страшна втома, але сон не бере. Я намагаюся попереписуватися з Лео, але він не в мережі. Я думаю про те, як він дивився на Роуз перед приїздом поліції. І про те, як вона дивилася на нього і як боляче від цього мені було. Якщо ті двоє будуть разом, усе зміниться. Спершу ми були четверо друзів, потім троє, але якщо вони зустрічатимуться, то це буде вже пара і третій зайвий, що вештається слідом. І, можливо, це паскудство, але я цього не хочу. Наша четвірка – найкраще, що було в моєму житті. Я не хочу знову ставати рудим і худорлявим порожнім місцем, на яке всім начхати. Я більше не хочу невидимості. Господи, часом мене від себе нудить.

Я тягнуся до сумки та дістаю записники Наомі. З них стирчать найрізноманітніші клаптики паперу – ідеї, які вона записувала на всьому, що траплялося під руку, – розірвана обгортка від сендвіча, серветка, кутик зошита. Інші записали б думки нотаткою в телефоні, але тільки не Ней. Думаю, коли знаєш, що твоя старша сестра будь-якої миті може переглянути всю твою інформацію, збережену в мережі, це має сенс.

Я витрушую папірці з блокнота й відкладаю їх убік. Потім починаю читати готові тексти пісень, і що більше я читаю, то більше мені здається, що я зазираю у вікно, дивлячись на те, що не призначалося для моїх очей. У кожній пісні така хіть і жага, це так не схоже на Ней. Коли ми писали разом, ми писали про те, як бути вільними, як бути собою. Не підлаштовуватися, не зважати. Інколи ми писали про закоханість у людей, які ніколи не закохаються в нас, але не такі тексти. Це тексти, написані для когось, вони не про бажання й прагнення. Вони про дії.

Ці слова вистрибують на мене зі сторінок. Ці слова кажуть мені про те, що було ясніше над сонце, але чого жоден із нас не розгледів.

У день свого зникнення Наомі була з кимось.

Наомі була не просто закохана, у неї був дорослий високовольтний роман з найкрутішими спецефектами. Ось про що її пісні. Вона була закохана, вона була одержима. Сидячи в ліжку, я продивляюся тексти знову й знову, шукаючи підказки, кому вони можуть бути присвячені.

Згадуючи останні дні чверті, я розумію, що так, усе збігається.

Було тепло, і школа нам уже геть остогидла. Пробні тести закінчилися, і здавалося, що ці останні тижні чверті позбавлені сенсу – всі були втомлені, сповільнені й ледве рухалися в очікуванні останнього дзвоника, який подарує нам свободу на літо. Ми репетирували нові пісні в музичному класі, який типу захопили, щоб ніхто навіть не намагався поткнути в нього носа. Принаймні таким був наш план. Роуз та Лео вже прийшли, а Наомі запізнювалася, тож ми з Роуз почали розбирати текст, а Лео розучував записані мною акорди з табулатури.

Прийшовши на репетицію, Ней зняла червоногарячу манґа-перуку, у якій того дня прийшла до школи, і струснула довгим каштановим колоссям, яке впало на плечі медовими хвилями.

– Надто гаряче, щоб бути гарячою штучкою? – запитала Роуз, і Наомі знизала плечима, сідаючи на підлогу. Наомі посміхалася, я пам’ятаю, що вона посміхалася не нам, вона посміхалася собі. Так, ніби насправді перебувала не в