Читати книгу - "Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…"

— Моє прізвище Беляєва, — пояснила. — Ризикуючи власним життям, ваш чоловік врятував моїх дітей, витяг їх із самісінького пекла, — утираючи очі, промовила жінка. — Я багато порогів оббила, шукаючи допомоги, але відгукнувся тільки він. Щовечора молилася за нього на цій вервиці, — показала довге намисто з розп’яттям. — Коли дізналася, що він поранений, у шпиталі — прийшла, щоб подякувати. Але чую, що непритомний. Ви повісьте йому на шию цю вервицю, — простягла руку. — Може мої недостойні молитви на цих зернятках хоч чимось допоможуть.

Майя обійняла жінку.

— А ви знаєте? — не в змозі стримати сльози, промовила. — Макар учора отямився. Це, напевно, дякуючи вашим молитвам. Спасибі вам. Він буде дуже щасливий, коли дізнається про це. Зайдіть до нього.

Минув місяць.

— Тобі вже гріх тут відлежуватися, — суворо мовив генерал Таран, коли прийшов провідати Макара у шпиталі. — Звільняй місце для справжніх хворих.

Вони прогулювалися подвір’ям. Громов ще підпирався на палицю.

— Я й сам уже не дочекаюся, — зціпивши зуби від болю, повільно сів на лавицю.

— Та жартую, — посміхнувся Орест Сергійович. — Ти ж нам здоровим потрібен. Лікуйся.

— Ніяк не второпаю до пуття, що ж тоді відбулося? — вирішив прямо поговорити з начальником Макар. — Яким дивом я лишився живий, а Муха…

— Розвідка донесла, що Мухарський добряче надоїв своїм нагорі, — розповів Таран. — Вони готові його злити. Єдина задача — витягти його у сіру зону, щоб жодна сторона не несла відповідальності. Ось тут твоя пропозиція із самопожертвою дуже знадобилася. У результаті Муха був знешкоджений, заручники врятовані.

— Тобто ми з Мухою гадали, що граємо удвох, а насправді… — задумався Макар. — Я відіграв роль «пішака»?

— Ну-у, чому відразу — пішака? — ховаючи веселі очі, мовив генерал. — Скоріше живця. От, якби раніше думав головою, а не… Серцем! — твердо уточнив Орест Сергійович, — міг би відіграти зовсім іншу роль.

— Гаразд, — все ще не міг до кінця всього зрозуміти Макар. — Щось я не второпаю. Якщо вже все було продумано до таких дрібниць, якого милого я ледь Богу душу не віддав? Ви що, справді вирішили мною пожертвувати? — трохи роздратовано запитав.

— Ти при своєму розумі? — не стримався начальник. — Полковник Страхов, чорти б його узяли, недооцінив противника, гад, уявляєш? Досі ж усіма подібними операціями керував у мене ти. Я особливо не втручався. А тут… Хоч у тому, що сталося, й позитив є… — хитро примружив очі генерал.

— Серйозно? — насупив брови Макар.

— Ага, — повеселішав Орест Сергійович. — Он, поглянь, — кивнув на жіночу постать, що стояла неподалік. — Дорогенька ви наша Майєчко Матвіївно, — швидко піднявся і галантно поцілував руку дамі бувалий офіцер. — Я тікаю. Все. Віддаю його у ваші цілющі руки. Бережіть цей скарб. Він нам дуже потрібен.

Майя повільно підійшла.

Макар обперся на палицю й спробував підвестися.

— Не треба, прошу, — запереживала жінка. — Якщо дозволиш, я присяду поруч.

Два дні тому їй зателефонував Єгор. Казав, що Макар просить приїхати.

«Напевно, хоче остаточно вирішити справу з розлученням, — подумала. — Адже протягом місяця ні разу не зателефонував. Та й зараз через Єгора спілкується».

— Сідай, — мило усміхнувся.

Макар мовчки любувався своєю дружиною.

Як міг їй не довіряти? Як міг не бачити тої глибокої любові, що випромінюють її небесні очі?

Картав себе.

Майя, нічого не розуміючи, мовчки очікувала вердикту. Хоч розірвання їхнього шлюбу вважала неминучим, протягом місяця не раз телефонувала у шпиталь і цікавилася самопочуттям чоловіка.

«Головне, щоб він одужав, решта — не має значення», — вважала, хоч серце розривалося від болю й любові.

Макар знав про її дзвінки, адже ошелешений лікар ніяк не міг второпати, що відбувається між Громовими. Очевидно, що обоє кохають, але чомусь не разом.

— Ти хочеш обговорити наше розлучення? — нарешті не витримала й важко запитала.

— Коли я отямився, був певен, що перше обличчя, яке побачу — буде твоє, — наче й не почув дружину Макар. — Але не побачив. Чому? — боляче усміхнувся.

— Я думала… — зніяковіла Майя. — Ти не захочеш… Відштовхнеш… — не могла знайти слів, щоб пояснити свої відчуття.

Громов простяг руку, погладив шовковисте волосся, ніжно торкнувся коханого обличчя.

— То ти не розлучатимешся? — боязко прошепотіла Майя.

— Яке розлучення? — весело насупив брови Громов. — У нас щасливий, міцний шлюб, якому можуть позаздрити бувалі сімейні пари. А щоб він був ще міцнішим… — нахилився й прямо на вухо прошепотів, — подаруй мені дитину.

— Що? — не могла повірити розчулена жінка.

Здалося, у цю мить земля розійшлася й вона не відчуває її під ногами. Все зупинилося, завмерло в очікуванні повторення найзаповітніших слів.

— Народи мені дитинку, — із задоволенням, ще раз повторив Макар. Узяв її обличчя у свої долоні й ніжно поцілував.

— Як же я скучив за тобою, — задоволено заплющив очі.

Майя не могла стримати емоцій.

— Чому ти раніше мене не покликав? — крізь сльози питала. — Чому чекав так довго?

— За моїм проханням Єгор знайшов тебе відразу, — пояснив Громов. — Сказав, що ти взяла відпустку на місяць з наступним звільненням. Я вирішив, що відпочинок тобі й справді не завадить. Тому відпустка добігла кінця, тебе чекає робота і чоловік. Пора повертатися додому.

Ніна Володимирівна Власова весело метушилася біля святкового столу на подвір’ї, під густим виноградником. Тепер вона мешкала в столичному просторому будинку разом зі своєю свахою Анастасією Громовою. Макар з Майєю вирішили, що двом одиноким жінкам буде веселіше разом, та ще й поряд.

— Настю, ти пиріг прикрила рушником, щоб не охолонув, доки діти приїдуть?

— Ой, лишенько, — замолила Анастасія Марківна. — Він іще в печі. От стареча голова, — побігла до хати.

Автоматичні ворота відчинилися й на подвір’я заїхала машина Макара.

— Мої ж