Читати книгу - "Про життя"

донедавна він був хазяйським. На шиї у пса біліла якась бліда пляма, наче пасмо сивого волосся, чи точніше, шерсті. Здалеку те пасмо можна було прийняти за ошийник. Але ніякого ошийника і близько не було. Пес був «безхозним». І дуже сумним. Інші собаки, які вже мабуть примирились з життям на вільних хлібах, весело ганяли по платформі, підбігали до людей, заглядали прямо в очі і безсовісно випрошували смачненького. А потім, вертячи хвостами, бігли кудись галасвіта в сторону поля.

Цей пес був зовсім не таким.

— Ти диви, який аристократ, — сказав сивий кучерявий чоловік поважного віку, він був викладачем в колежді, — ходить поволеньки, ніби пан який.

— Може він хворий? — спитала Наталка, молода білявка в дублянці.

— Нє, не хворий, — авторитетно заявив Євген, високий плечистий хлопець з яскравими блакитними очима, — кажу це як майбутній ветеринар. Шерсть блискуча, ніс вологий, маса тіла в межах норми. Просто він без настрою.

— Який у собак може бути настрій? — зневажливо пхикнула тітка Вірка, — вони що, люди? Їм що, за газ, за світло потрібно платити, чи може думати де взяти грошей дитині на чоботи. Настрій… Нажерся, та й настрій піднявся. Ех… — вона махнула рукою і стільки гіркоти було в тому жесті.

— Ну, не скажіть, — Євген уважно спостерігав за псом, — собаки — вони теж люди, інколи, навіть більше, ніж люди. Вони, принаймні, віддані.

Євген задумався, мабуть, про щось своє, особисте: широкі брови нахмурились, в очах промайнуло щось схоже на біль.

Пес з сивою шерстю на шиї уважно, ніби розумів (а може й розумів), що мова йшла про нього, придивлявся до людей.

Він ні до кого не підходив, нічого не просив, ходив між людей з понуро опущеною головою.

— Іди сюди, на-на, цюця, іди дам смачненького, — Наталка, блондинка, присіла перед псом, почала ритися в своїй елегантній сумці, — ось, бутерброд з сиром. Бери.

Пес уважно подивився дівчині в очі, ніби вирішував брати чи не брати з рук цієї людини їжу. Потім акуратно взяв бутерброд, без поспіху з'їв. На знак вдячності ледь помітно вильнув пухнастим хвостом і пішов.

— І ти ходи здоровий, — розгублено промовила Наталка.

Вона хотіла погладити пса по голові, але той відхилився.

— Так що кажеш — собаки теж люди? — позловтішалась тітка Вірка, звертаючись до Євгена, — хоч би «дякую» гавкнув.

Євген зітхнув:

— Мабуть він — жіночої породи.

— Одним словом — сучка, — загиготів хтось позаду.

— Завершуй базар! — крикнув Серьога, учень ПТУ, — тяга їде. Ой, прошу пардону, хотів сказати — електричка, для тих хто не розуміє.

При слові «електричка» пес раптом захвилювався. Він (а може вона), підняв голову, напружив лапи і заметався по платформі, підбігаючи мало не до кожних дверей потяга.

— Та вали звідси — хтось боляче штурхонув пса ногою і він вискнув, зашкутильгав, але не перестав метатися від дверей до дверей.

Потяг від'їхав. Євген бачив у вікно, як у пса знов опустилась голова і він понуро побрів у кінець платформи.

На круги своя…

З боку городу чулися відбірні матюки. То батько «виховував» Ігоря. Таня сховалася за дерево і з тривогою вслухалася до того, що коїться на городі. Інколи було важко розрізнити, коли говорить батько, а коли брат — вони мали дуже схожі голоси.

«Як батько не може зрозуміти, що ми вже виросли, — думала Таня, — не можна з нами, наче зі школярами. Хоча нормальні батьки й школярів не матюкають, дебілами і виродками не обзивають».

Скільки Таня себе пам'ятала, основним методом виховання для батька був ремінь і міцне слово. Луплені вони з Ігорем були нещадно. Але на людях він був зразковим сім'янином і люблячим чоловіком. Сусіди інколи матері, яка час від часу поривалась піти від чоловіка, щоб захистити себе і дітей, казали:

— Ти ще, Семенівно, поганих чоловіків ще не бачила. З жиру бісишся. Він у тебе — не п'є, кожну копійку в дім несе і за дівками не бігає.

«Краще б пив і дівок водив», — зло подумала Таня.

Втекти від батька вони не могли, він був з тих, що своє, або те, що вважав своїм, з-під землі дістане. Саме через батька Таня жахливо заїкалася. Одного разу, за якусь провину, він взяв її улюблену ляльку і при дитині розідрав її на шматки.

— Так і з тобою буде, якщо ще раз повториться, — сказав батько і пішов. А Таня заціпеніло стояла перед розірваною лялько. Вночі у неї піднялась дуже висока температура, а на ранок вона вже слова нормально сказати не могла.

— Дуже велике нервове потрясіння, — резюмували лікарі,- звідси й заїкання. Можливо, вилікується колись за допомоги ще більшого стресу.

Через заїкання у Тані, дуже симпатичної дівчини, не складалось особисте життя (ніхто не хотів мати справу з «придуркуватою» заїкою), та й на роботу її взяли з неохотою. А Ігор… Він з кожним днем ставав все жорстокішим. Як батько.

Раптом Таня побачила, що батько заточився і впав. Вона помчалась туди, де вони стояли з Ігорем. Брат розгублено дивився на батька, що лежав біля його ніг. Він був синім, мов баклажан.

— Ц-ц-ц-ц-це т-т-т-ти й-й-й-його? — спитала Таня у брата.

— Дуже треба, — цвіркнув він крізь зуби, — сам чогось гепнувся.

В його голосі не відчувалось і тіні жалю чи занепокоєння.

У батька трапився інфаркт. Лікарі сказали — не виживе. Тетяна з матір'ю третю добу чатували в палаті. Ігор не прийшов ні разу. Вона дивилась на воскове обличчя батька і думала: «Батьку, батьку… Що ти залишиш після себе Ненависть? Навіть рідні діти тебе не люблять. Господи, як страшно!».

Раптом батько, ніби почувши Тетянині думки, простягнув руку і ледь відчутно стиснув її пальці. Було в тому жесті (Таня це ясно раптом відчула) прощання і