read-books.club » Бойовики » Мій тато — кілер 📚 - Українською

Читати книгу - "Мій тато — кілер"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мій тато — кілер" автора Євген Є. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 94
Перейти на сторінку:
вафуку (одяг японського стилю) і йофуку (одяг західного стилю). Слово «кімоно» є сучасним позначенням традиційного японського одягу типу халата, який носять підперезавшись у талії, але в минулі епохи цей тип іменували «косоде» («кімоно» може також означати традиційний одяг загалом).

Ми йшли крізь танцюючу юрбу.

— Онде вона, — сказав Дмитро, протискаючись слідом за мною.

Сашка ми завбачливо залишили на вулиці, хоча й не було гарантії, що, коли ми повернемося до нього, він не затіє бійку. Просто так. З випадковим перехожим. Чи з десятком таксистів, які припаркувались на стоянці неподалік.

— Онде вона! — Дмитро кричав мені у самісіньке вухо.

— Бачу! — я радше кивнув, ніж відповів.

Маринка сиділа за столиком в оточенні п’яти молодиків, що прикрасили себе різнокольоровими перуками. Було видно, що вони вже встигли здружитися. Принаймні дівчинка почувала себе з ними більш ніж комфортно.

Залишалося розштовхати ще чоловік п’ятдесят і підійти до неї. Але я так і не зробив цього.

Дмитро смикнув мене за рукав і повів через зал із трьома рівнями балконів по периметру, переповненими столиками і механічними монстрами, які рухаються, скриплять і скрикують. Цей клуб вочевидячки зображував космічний корабель. Нарешті знайшли єдине придатне хоч для якоїсь подоби бесіди місце у туалеті «для хлопчиків», але навіть тут нам доводилося кричати.

— Ну й гуркіт…

— Що?!

— Ми не повинні забирати її! — сказав Дмитро.

— Чому?

— Подумай. У вас і так усе йде не дуже добре. Тому дівчинка їде відчути себе великою і дорослою. Її оточують молоді люди, яким вона подобається, і все в неї гаразд. І раптом у самий розпал веселощів з’являється тато і забирає її додому. Розумієш?

— Приблизно.

— Вона посварилася з вітчимом через те, що той не попрощався з нею, ідучи на роботу. Уявляєш, ким ти станеш для неї після того, як підійдеш зараз до її столика? Згадай себе в її віці.

— У її віці… — сказав я, глянувши на п’яного (явно наковтався якоїсь гидоти) молодого японця, який уважно вдивлявся мені в лице. — Чого витріщився? Давай іди, — він покірно пішов. — У її віці я розвантажував вагони і годував п’ятьох молодших сестер.

— Еге ж, — кивнув Дмитро. — А я ходив у школу за п’ятнадцять кілометрів і катав вагонетки на шахті.

Усе це були жарти. Але Дмитро мав рацію. А ще він додав:

— Крім того, ніхто не забороняє нам посидіти за сусіднім столиком і поспостерігати за дівчинкою.

І ми звільнили собі столик на балконі другого поверху:

— Усе. Розійшлися. Завтра в школу, — замовили собі саке (горілки тут не було) і, видихаючи різнобарвні у світлі прожекторів дими, спостерігали за Мариною і п’ятьма її кавалерами.

— А вона непогано танцює, — сказав Дмитро.

А ще вона дуже непогано накручувала своїх хлопчисьок, то голублячи одного, то провокуючи на поцілунок іншого, але, не дочекавшись дотику губ, зі сміхом відхилялась.

І занадто багато пила.

— Агов, — підкликав Дмитро офіціанта. — Знаєш, що в склянці у тієї білої дівчинки? — запитав він.

— Знаю.

— Принеси таке саме.

Офіціант повернувся швидше, ніж через хвилину, і поставив перед Дмитром склянку з кислотно-жовтим напоєм.

Пригубивши, Дмитро поморщився:

— А воно міцне.

Я теж зробив ковток. Градусів тридцять п’ять, не менше. А моя дівчинка випила вже п’ять таких.

— Нічого. Коли сп’яніє, ми її відразу відвеземо, — сказав Дмитро.

Я тільки кивнув.

У меню ця кислотна штука називалася «поцілунком черепахи».

* * *

Виявилося, що я можу мати успіх у молодих, обкурених до похитування японочок.

— Агов, велетню, — сказала та, яка підійшла до мене першою. — Ходімо танцювати.

— Він не танцює, — сказав Дмитро.

— А-а-а, — здогадалася вона. — Ви ці… — і потерла один об одного свої вказівні пальчики.

Потім підійшла друга:

— Мої батьки поїхали. Хочеш до мене?

— Чорт, — сказав Дмитро, дивлячись услід відправленій мною японочці. — Треба буде частіше заходити сюди.

Раптом задзвонив телефон, і я почув голос Сашка:

— Чого ви там сидите?

— А що?

— Дитина сідає в таксі і кудись їде.

— Так?! — я глянув униз. Столик, за яким щойно сиділа Маринка, був порожнім.

1 ... 25 26 27 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій тато — кілер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мій тато — кілер"