Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

ясновидіння, щоб зрозуміти, що тут займалися чорною магією. Усе, починаючи з рун, накреслених на стелі, й закінчуючи колекцією зілля на полицях, говорило про те, що хазяйка цієї кімнати здійснювала заборонені ритуали. Посеред кімнати стояло велике мідне блюдо на ніжках, а поряд глиняна курильниця з тиглем для куріння пахощів.

— Оце так… — оглядаючись на всі боки, мовив Прошко.

Маріка відчинила дверці книжкової шафи.

— Ось книги. Можеш брати хоч усі. Тут вони нікому не потрібні,— щедро запропонувала вона.

Прошко з цікавістю заходився розглядати корінці фоліантів. Книг було чимало, і всі вони були присвячені чорній магії. Що це, доля чи випадковий збіг? Хлопець подивився скоса на Маріку.

— Чуєш, я ось чого побоююсь. А що, як я чорний маг? Чаклун тобто.

Замість відповіді Маріка розсміялася. Добродушне веснянкувате обличчя Прошка менш за все було схожим на лице чорнокнижника.

— Ти чаклун? Не сміши! З чого ти взяв?

— Сама посуди, якби я щось гарне зробив, а то ураган і зламана нога. А тут іще книжки такі, як на зло, до рук ідуть. Що як я справді стану не чарівником, а чаклуном? Дід із мене шкуру спустить і не подивиться, що я вищий за нього вимахав.

— Тоді забудь про ці книжки та й годі. Ніхто тебе силоміць не змушує читати їх.

— Легко сказати — забудь. Тут таке діло… Я хочу потрапити на острів Гроз, а для цього мені обов'язково треба зробити яке-небудь чудо.

— Що воно за острів? — жваво зацікавилася дівчина.

Прошко, не криючись, повідав про чудесний острів, де живуть чарівники. Слухаючи його розповідь, Маріка згадала про острів, який являвся їй у снах.

— Я б також хотіла там побувати, — мрійливо сказала вона.

— А почаклуймо разом, — пожвавився Прошко.

— Так я ж нічого не вмію.

— Ну й що? І в мене виходить не все. Уяви, якби ти раптом стала чародійкою!

— Смієшся?

— Аж ніяк. Мені також голоси не відразу явились. Жив собі й не знав, що я ясновидець. А ти хотіла б стати чарівницею?

— Хто ж не хоче! Промовив заклинання — і ніяких напастей, — зітхнула Маріка.

— А чого б ти побажала щонайперше?

«Щоб у мене закохався Гліб», — подумала Маріка, а вголос мовила:

— Яблучний пиріг із корицею.

— Навіщо ж задля цього вдаватися до чаклунства? Це бажання може виконати будь-який трактирник, — несподівано пролунав незнайомий голос.

Прошко з Марікою заклякли. В кімнаті Агнеси вони були не самі.

Глава 12
Посланець острова

У Прошка душа втекла у п'яти. Погане передчуття збувалося. Недарма з самого початку в чорному замку він почувався ні в сих ні в тих. Хлопчина обережно виглянув із-за дверей, та так і завмер на порозі. Дотепер йому не доводилося стикатися з примарами. Він знав про привидів, вовкулаків, домових та іншу погань тільки за розповідями, та одна річ — слухати балачки про них біля печі, а інша — побачити наяву. Від страху Прошко зблід. На носі та щоках іще виразніше проступили веснянки.

Маріка навшпиньках прокралася до дверей і також завмерла у здивуванні. У бронзовому канделябрі горіли свічки, освітлюючи постать у довгому білому балахоні. Одначе на цьому схожість незнайомця з примарою закінчувалась. Його навряд чи можна було назвати безтілесним. Він був високий і широкоплечий, а під складками вільного одягу вгадувалися міцні, сильні мускули. Лице чоловіка залишалося в тіні.

— Не бійтесь, я не завдам вам зла, — сказав незнайомець.

Голос його звучав спокійно та привітно, але дивний спосіб з'являтися до людей не налаштовував на дружню бесіду.

— Хто ти? Примара, що охороняє замок? — запитала Маріка, оговтавшись першою.

Їй доводилося потрапляти й не в таку халепу. На своєму короткому віку дівчина не раз стикалася з мешканцями світу тіней, тому незнайомець не викликав у неї, як у Прошка, побожного жаху.

— Я не привид. Я посланець. Для одного з вас у мене є добра вість, — відповів незнайомець.

— Це не найбільш підходяще місце для добрих вістей, — мовила дівчина.

— Добра вість завжди до ладу.

— Тоді чому ти ховаєш обличчя?

— Обличчя — не відображення души. Та якщо ви наполягаєте...

Незнайомець відступив так, що полум'я свічки освітило його обличчя. Воно було моложавим, без єдиної зморшки, хоча в коротко стриженій бороді поблискувала сивина.

Мало-помалу Прошко також оговтався від переляку. Хлопець і дівчина вийшли з потайної кімнати.

— Тебе звати Прохор? — незнайомець звернувся до Прошка, лише побіжно глянувши на дівчину.

Зосим не бачив Маріку чотири роки. За цей час вона підросла і стала красунею. Він відчував на собі допитливий погляд її чорних очей і тремтів од страху. Він боявся, що чари забуття можуть розвіятись і до неї повернеться