Читати книгу - "Химерне сяйво"

— Мене діймає біль у попереку. Мошете понешти шкарби.

— Скарби? — пискнув Двоцвіт.

— Еге. Намишта й інший мотлох. Золоті обручі. У них їх доштобіша. Ото вам і швятенники, — прошамкотів старигань. — Їм би лишень торквеши, торквеши, торквеши. Хто ошь те дівча?

— Вона не хоче, щоб ми її рятували, — сказав Двоцвіт. Дівчина кинула на старого зухвалий погляд потемнілими від досади очима.

— А мені начхати! — сказав він і одним махом підхопив її, продибав кілька кроків і, скрикнувши від болю, яким до нього озвався його артрит, бехнувся на землю.

За хвилю, все ще лежачи долілиць, він обізвався:

— Чого штоїш як вкопана, тупе стерво... допоможи мені підвештися, — на превеликий подив Ринсвінда — і її, напевне, також — вона послухалася.

Ринсвінд тим часом намагався підняти на ноги Двоцвіта. У нього на скроні була подряпина, не дуже серйозна, на перший погляд, але куций чоловік лежав непритомний, з ледь тривожним усміхом, що застиг на його обличчі. Він дихав поверхнево і — якось дивно.

А ще він був легким, мов пір’їна. Не просто важив значно менше, ніж мав би, а став практично невагомим. Якби чарівник тримав на руках тінь, це коштувало б йому не більших зусиль.

Ринсвінд пригадав, що друїди, як оповідали, мали у вжитку рідкісні й вельми небезпечні отрути. Подейкували, звісно, — і переважно ті ж самі люди — що шахраї завжди мають близько посаджені очі, що блискавка не б’є в той самий камінь двічі, і що якби боги хотіли, щоб люди могли літати, вони б видавали їм квитки на літак. Однак щось у цій легкості Двоцвіта налякало Ринсвінда. Налякало так, що в душі похололо.

Він поглянув на дівчину. Стариган висів у неї на плечі, тож вона, мовби перепрошуючи, послала Ринсвінду ледь помітну вибачливу усмішку.

Десь на рівні її попереку озвався голос:

— Ушьо жабрали? Драпаймо звідши, доки вони не вернулишя.

Ринсвінд згріб Двоцвіта в оберемок і побіг слідом за ними. Що йому ще лишалося.

У старигана був великий білий кінь, прив’язаний до зачахлого дерева у заметеному снігом вибалку, трохи поодалік від кам’яних кіл. Він був гладкий, лискучий, і загалом враження першокласного бойового скакуна лише трішки псувало гемороїдальне кільце, підв’язане до сідла.

— Гаразд, опушти мене на жемлю. У підшідельному в’юку є пляшчинка з деяким маштилом. Якщо тобі не трудно...

Ринсвінд посадив Двоцвіта під дерево, приперши спиною до стовбура так дбайливо, як лиш зумів, і при місячному сяйві — а також, як він помітив, при червоному світлі лиховісної нової зірки — вперше уважно поглянув на свого рятівника. Чоловік мав тільки одне око; друге закривала чорна пов’язка. Його худорляве тіло було густо вкрите шрамами і зараз стугоніло від болю через розтягнуті сухожилля. Його зуби, вочевидь, вирішили покинути його давним-давно.

— Ти хто? — спитав чарівник.

— Бетан, — відповіла дівчина, втираючи повну пригорщу смердючої зеленої рідкої мазі в спину старого. Вона робила це з виглядом особи, котра — якби її попросили подумати і сказати, як можуть розвиватися події після того, як лицар на білому коні викраде її з вівтаря для жертвоприношення непорочних дів, — напевне, не подумала би про розтирання, але котра — тепер, коли вже було очевидно, що розтирання спини героя тебе таки спіткає, — мала твердий намір зробити це якнайкраще.

— Я мав на увазі його, не тебе, — сказав Ринсвінд.

Одне зіркате око поглянуло на нього.

— Коен — моє ім’я, хлопче, — руки Бетан завмерли.

— Коен? — вражено перепитала вона. — Коен Варвар?

— Влашною персоною.

— Зажди, зажди, — отямився Ринсвінд. — Коен — це такий здоровий хлоп’яга, шия наче у вола, а груди м’язисті, наче мішок із футбольними м’ячами. Іншими словами, він — найславетніший воїн на Диску, жива легенда. Пам’ятаю, мій дідусь розповідав мені, що бачив його... мій дідусь розповідав, що.... мій дідусь...

Знітившись, він замовк під поглядом, який, здавалося, просвердлить у ньому дірку.

— Ох, — видихнув він. — Ох. Ну, звісно. Вибач.

— Так, — сказав Коен і зітхнув. — Вше правильно, хлопче. Я живу у швоїй легенді.

— Божечку! — сказав Ринсвінд. — То скільки ж тобі, власне, років?

— Вішімдесят шім.

— Але ви були найкращим з усіх! — вигукнула Бетан. — Барди все ще співають про вас пісень.

Коен пересмикнув плечима і зойкнув від болю в крижах.

— Я жодного ражу не отримав жа це роялті, — додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. — Така ошь шага мого життя. Вішсімдешят років у шправі, і що я з того отримав? Біль у попереку, ґулі, рожлад травлення і шотню ріжних рецептів шулу. Шуп! Як же він мені обрид!

Бетан наморщила чоло, силкуючись вгадати, що то за страва.

— Шуп?

— Суп! — пояснив Ринсвінд.

— Еге ж, шуп, — нещасним голосом підтвердив Коен. — Це все через жуби. Знаєш, ніхто не шприймає тебе шерйозно, коли ти беж жубів, ти тільки й чуєш від них: «Іди погрійся біля вогню, діду, та ж’їш трохи шу...», — Коен пропік чарівника поглядом. — Недобрий в тебе кашель, хлопче.

Ринсвінд відвів очі убік, не наважуючись поглянути на Бетан. І тут його взяв жаль. Двоцвіт все ще сидів, припершись спиною до дерева, у блаженному безпам’ятстві і з таким докірливим виразом обличчя, який лиш можна було собі уявити за тих обставин.