Читати книгу - "Нестор Махно"

та панцерниками. На махновців із літаків падали бомби. Та вони блискуче вийшли зі скрутного становища, розгромивши три кавполки дивізії і стрілецький полк, захопивши 3 панцерники і змусивши дивізію поспіхом відступити. 20 травня будьонівці залишили махновський район, а Махно оголосив про збір своєї Повстанської армії через 5 днів (місце збору армії — ліс на р. Самара). Махно видав наказ про явку до армії всіх колишніх махновців. 25 травня на огляд частин армії прибули загони Куриленка, Кожі, Білаша, Забудька, Золотарьова, Савонова, Брови, Каменюка, Марусі, Матвієнка, Петренка. Усього об’єднана армія збільшилася до 2,5 тис. багнетів, 3 тис. шабель при 300 кулеметах і 12 гарматах. У наказі по Повстанській армії говорилося про необхідність почати похід проти більшовиків, захопити Харків і розігнати український радянський уряд.

Було створено дві мобільні кінні групи. Першою командували Щусь та Забудько, друга мала об’єднане командування у складі Куриленка, Кожі та Шевченка. Було розроблено спільний план рейдів — 3 тис. махновців вирушили на Полтавщину, загони Брови, Матвієнка, Петраша залишилися в базових районах Катеринославщини, загон Білаша пішов у район Новоспасівки. 31 травня махновська армія захопила Решетилівку (7 верст від Полтави), а 2 червня — Зіньків, але йти на Полтаву було повним безглуздям. Махно відмовився від цього плану, через те що в місті знаходилося до 12 тис. червоноармійців.

Фрунзе застосував тактику переслідування махновців «летючими» кінними загонами та групами панцерників і створював загорожі з надійних частин на шляху до базових районів, що співчували Махнові. У цих районах діяли чекістські винищувальні загони. Червоне командування вже передбачало маршрути їхніх рейдів і громило «секретні» базові райони. При підготовці плану Фрунзе вирахував попередні рейди махновців на Полтавщину, передбачивши серію зустрічних ударів. З метою позбавити махновців однієї з основних переваг — маневреності та швидкості — було вирішено відганяти коней з районів, якими йтимуть махновці, а також знімати телефонні апарати, щоб запобігати прослуховуванню махновцями. Для розвідки й визначення напрямку рейдів повстанців і з метою бомбардування їхніх маршових колон було вирішено широко застосувати авіацію. 15 червня Фрунзе виїхав зі свого штабу в Полтаві для з’ясування обстановки та оцінки дій частин Червоної армії і мало не потрапив у махновський полон біля Решетилівки, був поранений.

7—16 липня Махно рейдував між Гадячем і Зіньковом, намагаючись підняти селян на боротьбу. Червоні намагалися оточити махновців, але ті, наче пісок крізь пальці, проскакували між загорожами з червоних частин, завдаючи при цьому відчутних втрат останнім. За 10 днів махновці витримали 8 боїв і вирвалися з чотирьох «мішків»-оточень. Махновці були дуже втомлені постійними переслідуваннями та боями, близько половини армії Махна загинуло на Полтавщині чи розпорошилося. Для відновлення своїх сил батько вирішує повернутися до Гуляйпільської волості.

16 червня махновці були знову оточені на переправі через Ворсклу. Повстанська армія розпорошувалася й ховалася в лісах. Але на Південь махновцям прорватися не вдалося. Вони наштовхнулися на загорожу з частин Іркутської дивізії та 3-го кінного корпусу. Пошарпані в боях, махновці стали діяти розпорошеними загонами, перейшовши до пасивних дій. Вони рейдували повітами, залучаючи місцевих повстанців до своєї армії. Становище повстанців дещо поліпшив загін Іванюка, який приєднався до батька, після цього у Махна набралося 1,5 тис. повстанців при 72 кулеметах.

27 червня Махно рушив до Недригайлова, що слугував повстанцям базою, де збиралися добровольці і зброя. Червоне командування саме на це і розраховувало, створивши біля Недригайлова черговий «мішок», — заздалегідь перекинуло корпус Червоних козаків та Владимирську дивізію, перекривши Махнові шлях. Червоні спробували оточити махновців на лінії Ромни—Лохвиця, створивши бар’єр із панцерних потягів та панцерників. Увечері 27 червня махновці наштовхнулися на загін панцерників та вантажівок із червоною піхотою. Кілька годин цей загін переслідував повстанців, але вночі махновці все ж відірвалися від переслідування. Наступного дня біля Недригайлова махновці були оточені загоном Червоних козаків та піхотною бригадою. У запеклому бою повстанці втратили третину свого складу, але все-таки вирвалися з оточення, кинувши 20 тачанок обозу. Незабаром махновці знову були оточені біля с. Будки. Батько повів повстанців у лобову атаку на село. Червоноармійці розбіглися, втративши 150 людей та 8 кулеметів. 30 червня стався бій двох кінних лав, що міг закінчитися перемогою Махна, однак на допомогу червоним підійшли загони Заволзької та 55-ї кавбригад, а з повітря махновців бомбардував авіазагін. Враховуючи ці обставини, махновцям довелося відступити і розпорошитися. 2 липня махновці були оточені біля ст. Кочубеївка. З великими втратами під вогнем кулеметів та артилерії їм довелося переправлятися через р. Ворсклу. Переправившись, махновці потрапили під артобстріл панцерних потягів. Розгромивши загін КНС, вони вирвалися з нового оточення, кинувши обоз та артилерію. За ними кинувся винищувальний загін Харківського округу, який переслідував махновців більше доби (переслідування велося за допомогою аеропланів).

Махновці повернулися до ст. Кочубеївка, вночі перейшовши дрібними групами залізницю перед носом у червоних. Завдяки цьому маневру махновці відірвалися від переслідувачів на 100 верст, зберігши 300 вершників і 12 кулеметів. Вони вирушили у базові Новомосковські ліси. За 77 днів цього рейду махновці витримали 69 боїв, у яких вони втратили всю свою артилерію, більшість кулеметів, а головне — 4/5 особового складу. Загинули кращі махновські командири Щусь та Куриленко, були важко поранені Махно і Кожа. 3750 кілометрів, які пройшла майже без відпочинку махновська кавалерія, нескінченні бої виснажили махновців і підірвали їхній бойовий дух, переконаність у можливості перемоги.

Останні 53 дні перебування Махна на батьківщині були повні безкінечних боїв, крові та відчаю. За цей час його загоном було пройдено 2700 км і витримано 41 бій. Фактично махновці вже відмовилися від будь-яких спланованих тактичних дій, а прагнули лише зберегти свій загін, вижити, рятуючись від переслідувачів. Перспективи залишитися живими для кожного махновця дорівнювали нулю, однак якась сила змушувала махновців не випускати шаблі з рук. «Конкістадори» степів — їхнє єство було переповнене боєм. Інстинктивне відчуття своєї землі породжувало жагучу ненависть до чужих носіїв «нового революційного порядку». Проте селяни, знекровлені й змучені війною та голодом, вже не так активно підтримували махновців. Із сили політичної махновський рух поступово переходив у розряд невеликого кочового загону.

6 липня махновці рушили на Гуляйполе. За ними погнався «летючий» загін і частини Іркутської дивізії. Загони Червоної армії в очікуванні Махна зайняли позиції на річках Оріль і Самара з наказом не пропустити махновців у Запорізьку губернію, а при їх наближенні завдати зустрічного удару. Наскочивши на ці загони біля