Читати книгу - "Любові полум’я"

сталося кілька літ тому. Напевно, то була весна. Так, рання весна. За вікном кав’ярні, що поблизу каплиці Боїмів, падав дощ зі снігом і навдивовижу ще й гулко гриміло. Однак один безхатченко з ампутованими ногами вперто сидів з протягненою у руках шапкою. Увесь у пошарпаній, брудній одежині, ніби облізлій від мокрого снігу, він викликав глибоке почуття провини у заможних відвідувачів кафетерію. З тієї причини майже кожен жалісливо кидав йому якісь банкноти. Віктор ще довго б його роздивлявся, не слухаючи свою супутницю, з якою власне і пив свій еспресо, якби раптом не почув незнайомий добре поставлений голос:

— Привіт, Христю, — до його співрозмовниці звернулася рум’яна від свіжого повітря дівчина із вкритими сніжинками довгими чорними віями.

— При-віт, Віоло! Яка приємна зустріч! — радісно привіталася у відповідь Вікторова колишня однокурсниця.

Він ніби приклеївся до неї своїм поглядом. І несподівано для себе запропонував:

— Присядьте, прошу, випийте з нами каву!

— Ой, дякую, — ввічливо посміхнулася йому, ніби зігріла душу. — Я ненадовго — чоловік затримується. Застряг у корку на проспекті Свободи. А я замерзла чекати його на вулиці.

— Вікторе, познайомся: це моя кума Віола. Співачка. Ой, во-ка-лістка! — виправилася Христя. — Вибач, люба. Я постійно забуваю. Одним словом, Віола співає в опері.

— Серйозно?! Дозвольте вгадати! Ви, напевно, мецо-сопрано, — звернувши увагу на низький оксамитовий голос запитав він.

— А ви — музикант? — поцікавилася заінтригована Віола.

— Я — дилетант! Сім років музшколи по класу скрипки… Просто любитель опери, — пояснив, посміхнувшись, Віктор. — А що, вгадав?

— На півслова помилилися, — підхопивши жартівливий тон знайомства, парувала вона, — я лірико-драматичне сопрано.

Існують люди, зустрівшись одного разу із якими, залишається відбиток-спогад десь глибоко у закапелках нашої душі. І тільки при подальшому знайомстві починаєш розуміти у чому полягає суть того незабутнього враження. Саме такий слід вона і залишила у пам’яті Віктора. Віола видалася йому надзвичайно привабливою якимсь своїм внутрішнім сяйвом, попри її жіночу красу. Не була схожа на жодну із його знайомих. Запам’ятав її обличчя і ту невидиму людському оку ауру.

А згодом, теж за збігом обставин, вони зустрілися в одній компанії у мальовничо засніжених Карпатах. Коктейль із морозного гірського повітря і Віолиного гарячого темпераменту розкрили таємницю того першого відбитку про неї. Адже вона була зовсім не така, як усі. Красуня? Краса тепер не в моді. Це лише товар, що продають пластичні хірурги. І під розцяцькованою обгорткою майже із стовідсотковою впевненістю знайдеш якийсь напівфабрикат. Віктора таким не здивувати. Знав таких, вони його не цікавили. Кожна з них лише й переймається пошуками забезпеченого чоловіка, для втілення своїх достатньо приземлених мрій і бажань. Готова на все заради грошей! Банально та й просто гидко.

А тут такий сюрприз! Її зміст видавався йому щоразу цікавішим і глибшим, ніж здавалося на початку майже тупих жартів. Йому було цікавим Віолине життя, її здобутки і кар’єрні плани. Вона була схожою на нього — теж спішила жити, усе сприймала зі широко розплющеними очима і обіймами. Горіла… А вогонь завжди приваблює. Біля нього хочеться сидіти, грітися, з нього не зводиш погляду, він гіпнотизує.

У її присутності майже втрачав контроль над собою. Чув тільки її глибокий голос, ловив лише її магічний погляд… Йому хотілося схопити її в обійми і чимдуж везти на край світу, де б ніхто не міг завадити їм залишитися сам на сам. Віктор без жодних на те підстав ревнував її до кожного з ким вона говорила, на кого дивилася. Перш за все, заздрив Андріанові. Критично оглядав його з ніг до голови, оцінюючи все те, чим він міг приваблювати Віолу. Не міг зрозуміти її вибору. Не міг зрозуміти явної байдужості до своєї дружини Андріана. Відчував це, бачив і… радів. Злостиво втішався тим, що давало йому хоч якийсь натяк на шанс. І тут же стримував у собі думки і мрії про неї. Бо вона не давала жодної надії, тримала з ним таку ж дистанцію, як з усіма іншими. Не бачив можливості зізнатися їй у всьому. І не міг її забути, впадав у депресивний стан, поки її не бачив. І лише одна згадка про її ім’я збурювала у ньому шквал емоцій.

Суєта суєт

Прозоро-холодне повітря за вікном здавалося дошкуляло навіть самому місяцеві. Його турботливо оповила пухка сіра хмара, а він усе одно звабливо заглядав крізь шибу. Пильно стеріг свій гарем з коштовних зір, завжди маючи напоготові нову з чотирьохсот міріадів палких і таких різних красунь. Серед яких були і дуже підступні діви ночі — чорні діри, що поглинали усе довкола себе, підкорюючи лише своїй власній волі.

Зарившись обличчям у подушку, Віола тихенько страждала. Мучило сумління, душили почуття і незбагненна провина.

Кілька літ, ще під час навчання у школі, вона була солісткою одного юнацького вокально-інструментального ансамблю, як тоді йменувалися музичні гурти. Мріяла про шоу-бізнес. Але, мимохіть, торкнувшись того багна, не змогла занурити у нього свою душу і тіло. Відмовилася від марення про естраду назавжди і вступила до консерваторії.

На тлі інших, можливо не менш талановитих і обдарованих студентів, вона помітно виділялася. Сама це теж зрозуміла незабаром. Багатий внутрішній світ, висока самоосвіта і шалена працездатність давали їй неабиякі шанси на великий успіх у майбутньому. Та на диво, вона не мала жодної підтримки. Завжди була сама. Батьки були вперто переконані, що талант сам проб’є собі дорогу. І до того ж соромно сприяти своїй дитині. Її обов’язково зауважать, якщо вона того варта. До того ж у її житті стали з’являтися хлопці, які займали купу часу, пачками зустрічаючи її при виході з коней. Тут уже й батьки стурбувалися, що дівці заміж треба, бо буде біда. Старе, совєтське виховання! Насправді Віола ніколи не зустрічала у своєму житті ментально і інтелектуально близької людини. Були тільки подруги за інтересами. Але вона була слухняною донею і вийшла заміж, як їй видавалося за найліпшого кандидата.

— Ти його кохаєш? — дивується близька подруга з фортепіанного відділення.

— Не знаю. Він «дуже позитивний, стриманий, фінансово підкутий», — цитує батьків відсторонено Віола, помішуючи свій капучіно. — Хіба ж у мене є кращі претенденти?

— Могли би бути! — безапеляційно відповідає Оксанка. — Для чого так поспішати? Життя ж тільки починається! Перед тобою відкрито стільки доріг. З твоїм талантом!

— А якщо саме він і є моя доля? — наївно питає подругу. — Ми вже два роки разом. Батьки так мріють про моє заміжжя.

— Дурня! Яку дурню ти несеш! Яка доля? Які батьки? Це ж твоє життя і тільки ти все вирішуєш.