Читати книгу - "Поза межами болю"

Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.

Я чую, що думаю... чую біль... на щось тривожно чекаю...

Я живу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дивлюся через огонь у понуру даль.

На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.

Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.

Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.

Як старанно вона оповила свою дитину...

Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!

Як сумно вона похилила голову!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А може... може, це — не корч?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Може, це, дійсно, мати з дитиною?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні, це корч...

Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз червона мряка огортає мене і все щезає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.

Нічого більше.

Чую голоси: "Устань"?

Мої товариші підносять мене й підтримують.

Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні... це корч... не корч...

Так, так... це мати з дитиною...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Небо й земля забули її так само, як нас...

І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здається мені: вона побачила нас...

Чому ж вона стоїть непорушно?

Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили...

Вона з дитиною замерзає...

Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас...

Цить!.. Слухай!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Крик жаху розвіяв мої думи.

Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.

Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.

Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.

Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.

Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:

— Не журіться, товариші!

Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ніколич устромив