Читати книгу - "Двоє над прірвою"

— А в могилі, думаєш, тепліше? Або в ополонці… Застукає патруль — вам і нам куля в потилицю! У них розмова коротка!.. Ні, хлопці, не пущу! Ідіть далі!..

Далі йти було нікуди. Попереду — приметений снігом піщаний берег і замерзла ріка. Праворуч — темні кущі верболозу. А ліворуч, зовсім недалеко, кроків за сто п’ятдесят чи за двісті, німці будують міст через Дніпро. Чується стукіт сокир, лунає глухе гупання важких сталевих баб, гомонять людські голоси, крізь які проривається різка німецька лайка, гавкають сторожові собаки… А над усім — сяють потужні електричні ліхтарі, поволі пропливає яскравий промінь прожектора, що освітлює не тільки обнесений дротом будівельний майданчик, а й далекі підступи до нього — і високий насип, і висаджений у повітря залізничний міст, і прибережні кущі, і крижану пустелю замерзлого Дніпра…

Що робити? Де сховатися? Залишатися на вулиці або в чужому дворі — небезпечно. Дійсно, патрулі не вияснятимуть, хто ми і чого тут опинилися, а відразу натиснуть на спусковий гачок…

Вийшовши з двору, стали під вербою. Різкий вітерець крижаним холодом опалив обличчя, миттю заліз під одяг.

Бралося на мороз. Сніг — мов металевий. Аж поскрипує, аж дзвенить! Небо, чисте, зоряне, але безмісячне, густим темно-синім шатром зависло над принишклою землею. І в тій тиші чується тільки, як гупає важка баба, забиваючи палі, та лунко лопається лід.

Знову понад Дніпром ковзнув сріблястий промінь прожектора.

— Ну, тут сховатися ніде, — сказав Смольников. — Ні від вітру, ні від фашистів…

Ми стали за стовбур трухлявої окоренкуватої верби.

Промінь ковзнув понад торосистим льодом і почав наближатися до нас. Ось він вихопив з темряви дощаний поміст через річку і одиноку постать на ньому. Хтось, видно, запізнився і поспішав додому.

Потрапивши в обійми променя, постать на якусь мить зупинилася, потім заметалася, мов заєць, і, нарешті, впала на поміст. Але відразу ж з обох берегів, а також з будівельного майданчика ударили кулемети. Червонясті намистини трасуючих куль схрестилися там, де заліг припізнілий перехожий…

— Ну, от і обірвалося чиєсь життя, — глухо промовив Смольников.

Ми були приголомшені.

Прожектор ще довго освітлював нерухому постать, що, здригнувшись, завмерла на льоду, а потім промінь поволі поповз до берега.

Ми зі Смольниковим щосили притиснулися до трухлявого стовбура.

Промінь ковзнув по піщаному схилу й освітив на ньому широку темну воронку, що залишилася з літа, коли німці бомбили міст через Дніпро. Потім, не зупиняючись, перемахнув на піщану дюну, порослу кущами верболозу, на якусь хвилину зупинився на вербі, примусивши нас майже втиснутися в її холодний дуплистий стовбур, осипав світлом старі прибережні будиночки, а потім загасав по далеких пустирях, що тягнулися понад залізницею.

— Володько, гайда у воронку! Там безпечніше — ніхто не помітить! Та й затишніше — вітер не продуватиме! — промовив Смольников.

Ми пригинці перебігли піщані дюни і стрибнули у круглу темну яму. Скотилися по крутому засніженому схилові й опинилися на дні глибокої вирви, власне, не на дні, а на рівненькому, теж приметеному снігом льоду, бо ще з літа воронка майже до половини була затоплена ґрунтовими водами.

Підвелися. Обтрусили з одягу сніг. Виглянули зі своєї крижаної і не зовсім надійної схованки.

Над головами ряхтіло дрібними зорями морозяне небо, а за Дніпром темніли, мов примари, київські кручі з високим і гострим шпилем лаврської дзвіниці. Якісь похмурі, непривітні, чужі. Тільки один вогник сиротливо блимав з тих круч холодним оком. Звідки він? Хто біля нього — свій чи чужинець?

Зате поряд, біля мосту, було гамірно: цюкали сокири, вищали пилки, лаялися наглядачі, підганяючи знесилених полонених, гавкали вівчарки…

— Гарну хату маємо, — гірко пожартував Смольников. — І теплу, і затишну, і спокійну,

— До ранку задубіємо, — відгукнувся я, натягуючи глибше на вуха шапку.

— Не задубіємо! Всьому є кінець, а ніч, коли подумати, не така вже й довга. Вище голову, хлопче!

Я промовчав. Засунув закоцюблі руки в рукава, втягнув шию глибше в комір старенького пальта і почав пританцьовувати, щоб зігріти ноги. Намагався ні про що не думати — ні про мороз, ні про те, що ніч тільки почалася, ні про мовчазний, причаєний Київ, ні про минуле й майбутнє… Але не думати не міг.

Час тягнувся нестерпно довго. Я визначав його по сузір’ях — Великому Возові і Малому Возові, що, мов стрілки годинника, рухалися навколо Полярної зірки. Але сузір’я мов прикипіли до одного місця! Хоч убий — не хотіли здвинутися!

7

Це була неймовірно довга і страшна ніч. Іншої такої не траплялося в моєму житті. Навіть жорстокі дні й ночі в Хорольській ямі здавалися легшими, — можливо, тому, що не так люто дошкуляв холод.

Ми силоміць примушували себе стрибати, ворушити руками й ногами, танцювати. Цим “танцям”, здавалося, не буде кінця.

Так дожили до ранку.

Було ще зовсім темно, коли почувся гомін голосів і заскрипів дощаний настил через Дніпро.

Отже, скінчився комендантський час!

Задубілі, ледь живі, ми видерлися з ями і, спотикаючись, перебралися по льоду на правий берег. Набережною дійшли до Подолу. Тут нас застав справжній ранок: бризнули перші скупі промені сонця. Поодинокі перехожі, згорбившись, поспішали кудись. Позаду задзеленчав трамвай.

Це нас здивувало: у Києві ще ходять трамваї?

Ми оглянулись. Наближався вагон. Той самий тринадцятий номер, що перед війною сполучав Поділ з вокзалом.

Вскочили на ходу.

Смольникову не терпілося дізнатися про долю сім’ї. Тому зійшли на розі Дмитрівської та Полтавської, безлюдною вулицею піднялися вгору, звернули праворуч і зупинилися під старим безлистим кленом насупроти пофарбованого жовтою охрою будинку.

— Володько, мені не варт заходити, бо прожив я тут кілька років, і мене можуть впізнати сусіди… Піди ти… Третій поверх, квартира номер чотирнадцять, спитай Смольникову Марію Іванівну. Якщо дома, нехай вийде. Якщо немає, відразу ж повертайся назад. Зрозумів?

— Так.

— Ну, тоді йди…

Я піднявся на третій поверх, знайшов чотирнадцяту квартиру. Постукав.

Ніхто не відгукнувся.

Постукав сильніше. Теж ніякої відповіді.

Я вирішив постукати втрете і, коли не відчинять, спускатися вниз, але тут почув, як позаду скрипнули двері. Швидко оглянувся — і завмер. На порозі сусідньої квартири стояв огрядний чолов’яга років сорока, в чорному драповому пальті, у хромовій шапці-вушанці і начищених до блиску чоботях. На лівому рукаві біліла широка пов’язка з написом “поліція”.

Я завмер. Мов загіпнотизований, розгублено дивився поліцаєві в холодні допитливі очі, гарячково думав: от попався!

Що ж робити? Тікати?

Але тікати було ніяк: поліцай, ніби відгадавши мої думки, ступив кілька кроків наперед і відрізав шлях до втечі.

— Ти, молодий чоловіче, до кого?

Я збрехав:

— Прошу милостиню…