Читати книгу - "Стів Джобс"

Бренд бачив у Джобсі втілення тієї культурологічної суміші, про яку йшлося у каталозі.

— Стів наче пов’язує контркультуру та технологію, — скаже він. — У нього є розуміння, як люди мають користуватися інструментами.

Каталог Бренда опублікували з допомогою інституту Портола — фонду, що допомагав становленню комп’ютерної освіти. Фонд також допоміг запустити People’s Computer Company, яка не була компанією як такою, але мала слоган; «Силу комп’ютерів — людям». Часом по середах вони вечеряли всі разом, і два завсідники — Гор-дон Френч і Фред Мур - вирішили створити офіційний клуб, де б обговорювалися новини про особисті електронні прилади.

їх надихнув вихід чергового номеру «Популярної механіки» у січні 1975 року, на обкладинці якого красувався перший комп’ютерний набір Altair. Altair не був чимось особливим — набір частин вартістю 495 доларів, які були зібрані у коробку і не мали особливих функцій. Але для гакерів це означало початок нової ери. БІЛЛ Ґейтс і Пол Ален, прочитавши часопис, почали працювати над версією Бейсика - легкої у використанні комп’ютерної мови для Altair. Не пройшло це й поза увагою Джобса і Возняка. І коли Altair поступив до People’s Computer Company, він став головною темою для обговорення у клубі, який заснували Френч і Мур.

«Домашній комп ’ютерний клуб»

Угрупування стали називати «Домашнім комп’ютерним юіу-бом», і воно ввібрало в себе іцеї змішування контркультур і технологій, описаних у «Каталозі всієї Землі». Для покоління персональних комп’ютерів це стане настільки знаковим, як поява кав’ярні Turk’s Head для д-ра Джонсона - місця, де генерують ідеї та обмінюються ними. Вперше вони зібралися 5 березня 1975 року, і тоді, у гаражі French’s Menlo Park, Мур написав запрошення: «Складаєте власний комп’ютер, термінал, телевізор чи друкарську машинку? Якшо так, то, можливо, вас зацікавить зібрання однодумців».

Ален Баум побачив запрошення на дошці оголошень HP і зателефонував Возняку, який погодився також сходити до клубу.

- Як виявилося, то був один із найважливіших вечорів у моєму житті, — пізніше скаже Возняк.

До гаража Френча тоді прийшло близько ЗО людей, і вони по черзі розповідали про свої інтереси. Возняк, який потім зізнався, шо страшенно нервував, сказав, шо він любить «відеоігри, платні фільми для готелів, дизайн калькуляторів і телевізорів». Під час зустрічі демонстрували новий Altair, але на Возняка більше враження справили особливості мікропроцесора.

Чим більше він думав про мікропроцесор - чип, який містив обчислювальний блок, - тим більше він розумів. Він саме займався дизайном терміналу з клавіатурою та монітором, якого можна було б під’єднати до мікрокомп’ютера дистанційно. Використання мікропроцесора означало б зміщення потужності на міні-комп’ютер у терміналі, що згодом могло стати стаціонарним комп’ютером. Ця ідея була чудова: клавіатура, екран та комп’ютер разом в одному пакунку.

- Бачення персонального комп’ютера якось раптово виникло у мене в голові, — казав він. — Тієї ночі на папері я почав накидати креслення того, що вже невдовзі стане відомим світу як Apple І.

Спочатку він хотів використати такий самий мікропроцесор, який був у Altair і в Intel 8080. Але кожен із них «коштував більше за мою місячну орендну платню», і він шукав альтернативу. Знайшов її у Motorola 6800, яку друг із HP міг дістати за 40 доларів. Потім він знайшов чип, вироблений MOS Technologies, який коштував 20 доларів. Таким чином, комп’ютер став би доступним, але це призвело б до довготермінових витрат. В кінці кінців чип від Intel став стандартним у індустрії та переслідував Apple, коли комп’ютери були з ним ще не сумісні.

Щодня після роботи Возняк повертався додому і вечеряв під телевізор, а потім ішов на підробіток у HP і працював над своїм комп’ютером. Він розділив усі частини, визначив, де вони мають бути, і помістив їх на материнську плату. Потім почав писати програму, яка б дозволила мікропроцесору показувати зображення на екрані. Він не міг дозволити собі оплатити час, проведений за комп’ютером, і тому писав код від руки. За кіпька місяців Возняк був готовий протестувати його.

— Я натиснув кіііька кнопок на клавіатурі і був шокований, адже бачив букви на екрані.

Це сталося у недіїїю, 29 червня 1975 року. Ця подія перевернула історію сучасного комп’ютера.

— Таке трапилося вперше в історії, коли літери, набрані на комп’ютері, з’являлися на моніторі персонального комп’ютера, — зауважив Возняк.

Джобс був вражений. Він закидав Возняка запитаннями: чи можна підключити комп’ютер до мережі, чи можливо додати пам’яті диску? Стів почав допомагати Возу з додаванням компонентів. Найголовнішими були динамічні чипи пам’яті з довільним доступом. Джобс зателефонував куди треба і зміг отримати кілька таких чинів з Intel безкоштовно.

— Стів був саме такою людиною, — згадує Возняк. — Він знав, як говорити з торговими представниками. Я ж такого не міг робити, бо був надто сором’язливим.

Джобс почав ходити на зустрічі «Домашнього комп’ютерного клубу» разом із Возняком, ніс телемонітор і допомагав установити обладнання. На ці зустрічі приходило вже понад 100 осіб. Усі збиралися у Центрі лінійного прискоренігя у Стенфорді. Вів збори у типовій для нього вільній манері Лі Феленштейн — ше одна людина, яка уособлювала злиття комп’ютерного світу та контркультур. Він покинув навчання на інженерному факультеті, брав участь у русі за свободу слова і був активістом руху проти війни. Лі публікувався в альтернативній газеті Berkeley Barb, а потім повернувся до праці комп’ютерного інженера.

Воз був надто сором’язливим для того, щоби виступати на зустрічах, але після зібрань біля його машини збирався натовп, і він з гордістю показував охочим, як усе працює. Мур же намагався встановити у клубі правило обміну, а не комерції.

— Ідея клубу - допомагати іншим, - казав Воз.

Такою було гакерське бачення; інформація повинна мати вільний доступ і ніким не контролюватися.

— Я винайшов Apple І, бо хотів ділитися ним з іншими безкоштовно, — пригадує Возняк.

Але БІЛЛ Ґейтс мав на меті зовсім інше. Після того як він із Полом Аленом закінчили Бейсик для Altair, члени «Домашнього комп’ютерного клубу» почали копіювали програму й обмінюватися нею мЬк собою, і Ґейтса дуже обурило те, що ніхто не платив йому за це. Тоді він написав листа, який згодом увійшов у історію клубу: «Хотілося б, щоби аматори знали, що більшість