Читати книгу - "Діви ночі"

Нагорі я нікого вже не застав, пари були у своїх покоях.

— Рушники! Рушники! — загукав я, незважаючи на перелякане шипіння чмурика.

Розрахунок був простий: за рушниками повинні визирнути дівчата. А коли сам стукатимеш у двері, то невідомо на кого наткнешся.

— По три рушники на особу! — почув я за спиною.

«Весело живуть!» — подумав я. Аж по три! Якщо визирне Додик, то можна буде передати записку через будь-яку іншу дівчину. Але визирнула таки Дзвінка. Я без слів позбувся записки й шістьох рушників, підморгнув їй і, крутнувшись на підборах, вивалив решту рушників на руки чмурика.

— Щось мене живіт розболівся, — ляпнув я перше, що спало на гадку, і щез.

У нашій кімнаті було два великі тапчани. Микола вже блаженно хропів, навіть не роздягнувшись. Я розчахнув вікно, налив собі у склянку чінзана і, вмостившись на тапчані, почав уявляти, що твориться у кімнатах нагорі. Але моя фантазія була ще надто вбога в цій галузі. Спати чомусь не хотілося. Мабуть, через переповнений шлунок. Та, як на злість, у кімнаті не було жодної книжки. Лише на накаслику лежала стопка «Советского агитатора» та кілька газет. Я розгорнув одну і побачив фото Леоніда Ілліча. Генсек стояв за трибуною. А нижче публікували чергову програму про те, як високо піднявся наш життєвий рівень. З нудьги я втупився в неї і почав читати. Під чінзано це діло йшло хвацько. За кілька хвилин я вже не читав, а впівголоса наспівував «рєчь любімого вождя», наче арію модерної опери «Кремлівський цирульник». За цим милим заняттям я й заснув.

Прокинувся я від гучного стукоту в двері. Поки Микола йшов відчиняти, я зиркнув на годинника — за чверть одинадцята.

У дверях виріс бармен:

— Ви не бачили Додика? — запитав сполоханим голосом.

— Ще не вистачало, аби ми його уві сні бачили, — буркнув я.

— В кімнаті його нема. Вже котра година, а я не знаю, який розпорядок. Накривати стола чи ні? Треба ж іще машини по гостей викликати. Що він собі думає?

— От про це ти в нього і спитай.

— Але там нема нікого.

— І Дзвінки нема? — здивувався я, і неясна тривога раптом підняла мене з ліжка й примусила вдягнутися.

— Нема нікого.

— А решта гостей?

— Там усюди тихо. Видно, ще сплять.

— От історія! — почухався Микола. — Може, вони десь під пальмою залягли?.. І таке буває.

— Авжеж, любов творить чудеса, — сказав я і подався на другий поверх.

У кімнаті було все догори ногами. Постіль лежала жужмом на підлозі, валялися перекинуті крісла, побиті фужери й вазонок, на килимі темніла велика мокра пляма. Я нахилився, невідомо навіщо тицьнув у неї пальцем і понюхав. Вино.

Що за кумедія? Де вони могли подітися? Може, де в парку?

Коли я спустився, там уже нишпорили бармен із Миколою. Вони зазирали попід кущі й гукали:

— Додик, Додик!

Я рушив за будівлю. Там росли кущі порічок та аґресту. Це було якраз те, що вимагала моя душа після п’янки, але порічки застрягли мені в писку, коли я уздрів босі ноги, що стирчали з-під кущів. Ноги були в синіх спортивних штанях. По п’яті лазила муха. Це не віщувало нічого доброго. Бадання трупів не належало до моїх улюблених занять. Але перш ніж чинити переполох, варто все-таки зиркнути на решту тіла.

Проковтнувши порічки, я з холонучим серцем наблизився до вищезгаданих ніг і побачив труп Додика. Він лежав горілиць, голий до пояса, на розбитому черепку запеклася кров.

Тільки тут я відчув, що мене морозить, а порічки, які я ковтнув, намагаються знову вирватись на свободу.

Що ж тепер чинити? Якщо є труп, має десь бути і вбивця. Логічно, що ним є не хто інший, як Дзвінка. Але чим вона його гепнула? О, знаряддя вбивства я мушу негайно відшукати і знищити. Проте надовкруж не виднілося жодної замашної речі. Я пішов назад, уважно роззираючись на боки. Тим часом голоси Миколи і бармена лунали вже по цей бік парку. Небавом вони опиняться за будівлею і наткнуться на труп. У мене в запасі лічені хвилини.

На мій подив, місце злочину виявилося не десь у кущах, а коло басейну. Тут валялося кілька порожніх пляшок. Одна з-під шампанського була закоркована і задротована. На самій пляшці крові я не помітив, зате вона червоніла в траві.

Повною пляшкою шампанського можна й підсвинка закатрупити. Дивно, що вона не розлетілася на друзки. Мабуть, удар припав на кант.

Я опустив пляшку у воду і старанно її виполокав. Тоді, відкоркувавши, перехилив собі до рота. Вино обурено зашипіло на таке хамське поводження, і густа піна заклубочилася мені в устах. Я полив шампанським кров на траві і затер її ногою. Більше я ніде крові не бачив. Очевидно, Додик упав спочатку тут, може, трохи полежав, потім встав і поплентався до будинку, але був такий очамрілий, що змилився з дороги й забрів у кущі. А там, як то буває при струсові мозку, гугупнувся на траву і віддав дідькові духа. Не було за ким шкодувати. Але куди ж поділася Дзвінка?

За межі вілії вона вибратися не могла ніяк. Брама зачинена, мури високі, ще й з колючим дротом нагорі.

— Коля-а-а!!! — пролунав божевільний скрик бармена.

Усе, трупа знайдено. Я помчав на крик. Офіціянт блював на мої улюблені порічки.

Микола яко істинний міліціонер упав на коліна і, взявши в руки голову Додика, легенько струснув. Голова ані задзвеніла, ані затарахкотіла. Тоді Микола намацав пальцями пульс, а вухо приклав до грудей.

Я дивився на ці процедури недовірливо, але мовчав, стежачи за в міру печальним виразом своєї фізіономії. Раптом Микола гаркнув:

— Живий!

Офіціант враз перестав блювати.

— Що? Живий? — забелькотів він.

— Ну да! Такого бугая нелегко угробити. Дай сюди!

У першу секунду я не зрозумів, до кого ці слова звернені, але коли прослідкував за його вказівним пальцем, то побачив, що він показує на пляшку шампанського, яку я тримав у руці зовсім несвідомо.

Микола взяв пляшку і почав поливати Додика. Другою рукою змив кров з обличчя, і недавній труп набрав пристойного вигляду, наскільки це було можливо при такому бульдожому пискові.

Далі пролунало кілька гучних ляпасів по щоках, і Додик розплющив одне око. Воно ковзнуло по Миколі й барменові, і, коли зупинилося на мені, то мене відразу почало знову морозити. А щойно розплющилося й друге око і витріщилося в тому самому напрямку, я зрозумів, що мені зараз краще