Читати книгу - "Звірослов"

- Чого?

- Не знаю.

- Ви самі? У вас немає чоловіка, дітей?

- Нікого нема.

- Ну так, я розумію. З вами дуже тяжко.

- Не так тяжко, як здається. Просто мені ніхто не був потрібен.

- А зараз?

- Зараз тим більше.

- Ви обманюєте або мене, або себе.

- Я ніколи не обманюю.

- Який танець вам подобається найбільше?

- Самба і румба.

- Який найтяжче танцювати?

- Повільний фокстрот.

- А я ненавиджу повільний вальс.

- Я вже це чув. Чому? Повільний вальс найгарніший з танців.

- Вальс заромантичний для мене.

- Дивно. Жінки, як правило, романтичні.

- Я не жінка. Я стара баба.

- Чому у Жучки такий куций хвіст?

- Жучці прищемило хвіст дверима ліфта. Вона з переляку шарпнулась і залишилась при своїх інтересах. Відтоді боїться в ліфт заходити. Збігає наниз по сходах.

- Мудра.

- Ні, просто має добру пам’ять.

Антоніна Василівна приносить ще чаю.

- Ну, і як я танцюю? - питає вона у Віктора.

- Жахливо. А все тому, що опускаєте голову.

- Я слідкую за ногами. Щоб вони не заплутались.

- Не треба слідкувати за ногами. Треба слідкувати за ритмом. І за партнером. Партнер веде - партнерка йому підкоряється.

- Я не звикла комусь підкорятися.

Віктор знизує плечима.

- Це всього лиш закони танцю.

- Не робіть різких рухів! Повільно поверніть голову і подивіться у вікно.

- А що там?

- Дві ворони. Сидять на електричному дроті.

- І що тут такого?

- Я часто їх бачу. Майже кожного дня. Постійно. Вони прилітають сюди подивитися на мене.

- Навіщо ви їм, Антоніно Василівно?

- Я теж себе це питаю. Навіщо я їм?

4

Навіщо я їм?

Антоніна Василівна дивиться на воронячу пару, а та на неї. Цікаво, скільки ворони живуть? Напевно, так, як люди. Значить, це може бути та сама пара. Антоніна Василівна добре її пам’ятає.

Ось вона - молода й упевнена у собі вчителька літератури - спускається шкільними сходами з третього поверху. Боря - вчитель географії - стоїть на сходах, ніби просто, але насправді чекає на Антоніну Василівну. Боря робить так останні півроку.

- Як у вас справи, Антоніно Василівно? - весело каже Боря. - Скільки сьогодні провели уроків? Як вів себе 6-й «б»?

- На яке з трьох запитань мені відповідати?

Антоніна Василівна ліниво всміхається Борі, і Боря сяє.

- Можете не відповідати взагалі! Я бачу, що все добре!

Деякий час вони мовчки разом спускаються сходами.

Боря сяє.

Антоніна Василівна ліниво усміхається.

Знайомі вчительки, пробігаючи повз, хитро підморгують Антоніні Василівні. Антоніна Василівна шаріється. Навіть трохи злиться.

- Боря, - тихо каже вона, продовжуючи при цьому всміхатися, - навіщо ви мене постійно вичікуєте на сходах після уроків?

- Вичікую? Що ви таке кажете, Антоніна Василівна?! Я випадково там стояв…

Другий поверх.

- Ну добре, не випадково, - бурмоче Боря. - Я подумав, може, я проведу вас додому?

- Навіщо?

- Поговоримо по дорозі.

- Про що?

- Придумаємо.

Антоніна Василівна не відповідає. Ноги стають дерев’яними. Вона передбачала щось подібне, але не знала, як зреагує. І зараз не знає. Голова йде обертом. Думки плутаються.

Ось вона - любов? Антоніні Василівні стає якось неприємно. Вона зовсім усе не так собі уявляла. Зовсім не так. Любов мала прийти інакше. Любов - це не Боря.

Але якщо все-таки Боря?

Антоніна Василівна скоса позирає на Борю, а той сяє у відповідь. Страшенно по-дурному. Борині губи здаються Антоніні Василівні занадто, аж непристойно пухкенькими як для чоловічих. Вона уявляє ці губи на собі, на своїх губах, і горло зводить спазмом огиди.

Усі закохані люди виглядають по-дурному, думає Антоніна Василівна.

- Ми можемо поговорити про подорожі, - невпевнено пропонує Боря.

Перший поверх.

- Я, знаєте, вчитель географії.

- Знаю.

- Я багато де хотів би побувати. Наприклад, у Буенос-Айресі. А ви?

Вони виходять зі школи. Ще п’ять парадних сходинок, і вони попрощаються. Антоніна Василівна піде направо, Боря - наліво.

І тут Антоніна Василівна помічає їх. Вороняча пара на дереві в шкільному дворі. Дивиться просто на неї. З цікавістю розтуливши дзьоби. З якимсь неприродним потойбічним інтересом.

Антоніна Василівна завмирає.

Головне - витримати погляд, чомусь думає. Перечіпається об власну ногу і летить сходами вниз.

Страшний біль прострелює все тіло. В очах темніє.

- Антоніна Василівна! - чує над собою. - Антоніна Василівна! З вами все в порядку?!

Розплющує очі і бачить над собою стривоженого Борю, його пухкі губи, бачить любов у всій своїй красі, від якої нема куди сховатися.

- Не чіпайте мене! - щосили кричить Антоніна Василівна. - Не чіпайте мене!!!

Кричить так, що зі школи на крик збігаються вчителі й учні. Обступають Антоніну Василівну, а вона лежить на асфальті, не маючи сили підвестися.

- Антоніна Василівна, - Боря ніжно бере її за руку, - що вас болить, скажіть мені? Де болить?

В Антоніни Василівни здувається на шиї жилка від гніву і ненависті.

- У неї больовий шок, - каже Боря. - Розступіться. Викличте «швидку». Антоніна Василівна, - звертається вже до неї, - зараз приїде «швидка». Не рухайтеся.

Антоніна Василівна вириває в Борі свою руку. Розкриває рота і горланить так, як ніколи до і після у своєму житті:

- Йдіть до ср-р-раки! Згиньте! Забирайтеся в Буенос-Айрес!

Надя з’являється за графіком. Цього разу вона веде себе стримано, даючи зрозуміти, що ще досі ображена і чекає на заслужені вибачення.

- Ти, Надєжда, вибач мені, - каже Антоніна Василівна, - я повелася негарно. Не треба було йти на дискотеку в старих чоботах.

- Ну да, негарно ти повелася, - Надя зазирає в холодильник і сміттєвий кошик. - Але ізвінєнія принімаються. На то і є подругі, щоб все вибачати.

- Як Костянтин Костянтинович?

- Харашо. Заніматєльний мужчина. Веселий.

Антоніна Василівна тихенько наспівує: «Надєжда - мой компас зємной».

- Антоніна, ти як-то устало виглядаєш, - каже Надя.

- Погано сплю останнім часом. Зі мною так завжди на початку зими.

- Не розумію, як безсонниця пов’язана із зимою. Прінімай таблетки. Я вже п’ять років їх прінімаю. Сплю, як харьок.

- Боюся. Мені здається, що від таблеток сон нездоровий.

- Нормальний сон! Що ти таке говориш?!

Надя нарешті всідається в крісло біля вікна.

- А в тебе отоплєніє досі не включили?!

- Не включили.

- Безобразіє! Антоніна, жалуватись треба!

- Не хочу псувати собі нерви.

- Так і запалення льогкіх льогко получити!

- Будеш чай пити, Надєжда?

- З цукром.

Антоніна Василівна робить чай, а Надя докладає останні новини з життя смертних.

- Знаєш, хто помер? Боря-географік.

Антоніна Василівна мовчить.

- Помниш