Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.

– Тримай, козаче!

– Та селянин я…

– А я кажу – козак!

Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:

– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.

– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.

За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.

– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.

– Усіх нагодували.

– То добре. З припасами Нечай допоміг?

– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!

Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.

– Давай, що там у тебе…

Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.

Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.

– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.

– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.

– До себе не кликав?

– Кликав.

– А ти що ж?

– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.

– Справа твоя, але ж кум…

– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.

– З чого ти взяв? – здивувався Богун.

– Чому ж відсилаєш до Данила?

Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.

– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?

– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.

– У кому ж?

– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.

– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.

– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.

– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!

До вогнища підійшов озброєний мушкетом козак.

– Пане сотнику, до вас якийсь чоловік, – неголосно доповів він.

– Хто ще?

Козак знизав плечима:

– Не відаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, і крапка.

– Пустіть, – коротко наказав Іван.

За хвилину перед Богуном стояв літній чолов'яга в потертій свитині, сивих полотняних шароварах і баранячого хутра шапці. При боці шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У погляді його сумовитих очей Богуну привиділось щось знайоме.

– Чолом тобі, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж відчувалися знайомі нотки.

– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповідай, що привело тебе до мене такої пізньої пори?

Козак якусь мить розглядав Івана, потім полегшено зітхнув.

– Таки знайшов. Адже я ні імені твого не знав, ані прізвища. Не пам'ятаєш?

Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразні очі і довгасте підборіддя з тонкими вустами. Де ж він міг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вітерець, запобігливий служка в шинку, який після кількох чарок оковитої, піднесених Нечаєм, оповів свою сумну історію… Невже він?

– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.

– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподівався.

– Це було нескладно, чоловіче. Ну, оповідай, що до мене привело?

Коваль лише знизав плечима:

– Прийми в сотню.

Іван випустив кільце тютюнового диму і подивився в очі Ковалеві.

– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твій шинкар?

Коваль раптом спохмурнів.

– А що шинкар? Я свій борг віддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосі прибулого чувся такий біль і погано прихована злість, що Богуну на мить стало не по собі.

– Візьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмішку тобі пригадав. А Одарка твоя як, видужала?

– Немає Одарки. Віддала Богові душу. Від тієї пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кілька тижнів і прожила.

Коваль, вимовивши ті слова, якось одразу перемінився. На обличчі заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука підсвідомо стиснула руків'я шаблі.

– Велика колотнеча тоді зчинилася, коли ти, пане сотнику, дівку з палацу вивіз. День і ніч гетьманські пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конєцпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав із двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвір'я витяг… Жид тоді на мене пальцем і показав, мовляв з вами шептався, підбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потім з різким стуком вкинув її назад. – А далі… Далі мене в підземелля. Три тижні товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навіть якби знав, не сказав би! Така мене тоді злість взяла пекельна! Не від болю вив я, коли Олександрові посіпаки мені чобітьми ребра рахували, ні! Від того, вашмость, що не міг я йому, упиреві, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..

А за три тижні випустили. Не знаю, яка муха Конєцпольського вкусила, тільки звелів він мене відпустити, дав кожуха і десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка відібрала життя моїх дітей, кинула мені, немов кістку собаці, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити ті гроші й неодмінно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крізь натовп його пахолків. Здорові відгодовані гайдуки проти мене одного, у якому після гетьманської гостинності душа ледь-ледь тіла трималася…

А від Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я її і знайшов у комірчині на задньому дворі жидівської господи, де лежала відколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах