Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— Яка тітка? — витріщилася Люська.

— Та, що в Кишиневі, — уточнив я.

— У мене немас в Кишиневі ніякої тітки, — сердито сказала Люся. — Я, Михайле Петровичу, хочу попросити у вас шматок ватману. Он того, що біля вікна стоїть.

— Навіщо? — оглянувшись, спитав Кавунін.

— Потрібно. Дуже потрібно.

— Ну, коли дуже потрібно, беріть.

— Спасибі.

Люська, здасться, ладна була цмокнути нашого шефа, якщо не в широченний лоб, то принаймні в щоку. Вираз солодкого дитячого задоволення осів на її наквацьованих, примхливо відставлених губках. Вона гордо продефілювала до стінки, під якою стояв доволі величенький шмат ватману. Либонь знову запорола своє креслення. Дивно, що шеф не запитав її про це. Чи, може, вирішив пощадити при тепер уже колишньому підлеглому…

Я дивився, як, граціозно вигинаючись, Люська бере той ватман і раптом виразно побачив на ньому якісь ледь видимі контури. Щось дивно знайоме виросло переді мною.

Моє збентеження враз неждано змінилось на тривогу. В міру наближення яскраво-білого аркуша дедалі чіткіше проступали людські контури. Наступної миті я ледве не скрикнув. То були мої обриси, але без обличчя. Воно наче намагалося проступити, та ватман мовби не пускав.

— До побачення, — сказав я.

Та вже за порогом не стримався, оглянувся. Ніяких контурів на ватмані, звісно, не було.

— Давай допоможу; — запропонував я Люсьці.

— Допоможи, — погодилася вона.

Ми йшли коридором, розділені білим шматком цупкого паперу, з-за якого визирала білява Люсьчина голівка. Над И лівим вухом звивався смішний завиток золотистого волосся, трохи схожий на скрипковий ключ. Ось хто живе так, що позаздрити можна. Хоча чи зміг би я так жити? В мені немає ні природної веселості, ні природної безжурності, ні здатності, як то кажуть, вдарити горем об поли, а лихом об підлогу Хоча яке горе? Дружина покинула? Не я один. Роботу міняю? Та ще й на таку, де «майже нічого не робитиму, аби лиш не плутався під ногами». Хтось би інший на моєму місці, можливо, радів би такій обставині. Адже ні попередньої роботи, ні дружини я не любив — це точно, потрібно бути хоч перед собою чесним.

— Прийшли, — сказала Люся.

Ми стояли під дверима нашого сектора. Зробивши глибокий видих, я натиснув на ручку.

— Обережніше, ватман помнеш.

— Признайся, сороко, знову запорола креслення? — нахилившись, тихо спитав я.

— Чому ти так вирішив? — ображено хмикнула Люська. Я знизав плечима. Невже не зрозуміло?

— Тоді навіщо він тобі?

— Товариш один просив дістати.

— Який?

— Хіба тобі не все одно?

Справді, хіба мені не все одно? V нашої любої безжурниці Люськи всілякими товаришами греблю можна було гатити. Липнули вони до неї, як мухи до меду. Мені то що?

Ми заходили до сектора. Комаров, Оленка, Вадик схилилися над своїми кульманами. Я ще раз поглянув на Люську, і щось ледь-ледь штрикнуло мене в грудях. Неприємний холодок обвіяв душу. Що зі мною діється? Адже теперішнє моє почуття схоже на ревнощі.

Цього тільки мені не вистачало — закохатися у цю дурну бездумну козу. Надто жорстокою мала бути б моя доля, щоб так повестися зі мною. До біса. Через кілька днів я взагалі ніколи не побачу цього дівчиська. Хіба що десь випадково зустріну на вулиці.

Тут я помітив, що Комаров схилився не над своїм, а над Люсьчиним кульманом. Комаров? Ні, Комаров людина сімейна, не схоже.

— Люсю, золотко ти моє, — проспівав Комаров. — Неточність у тебе — як макове зернятко, а ти її до розмірів слона роздула.

— Спасибі, Комарище, — з'єхидствувала Люська.

Оленка підняла свою копицю і пильно подивилася на мене. Я відвів очі. Коли ж повернув голову назад, побачив, що на мене дивляться всі. Ах, правда, йдучи до Кавуніна, я обіцяв їм принести маленьку сенсацію.

— Шановне товариство!.. — урочисто сказав я. — Запрошую усіх вас на банкет.

17

Кава, по сто грамів коньяку, тістечка, — ото й весь банкет. Не вийшло у мене нічого із задумки хоч наостанок розіграти такого собі безжурного весельчака.

Так, я готувався до цього вечора. Щось мало трапитися хоч тепер. Чого я чекав? Не співчуття, тоді що? Невже перемоги над самим собою? Ні, не перемоги, а того, чого не знав я давно — себе колишнього. Колишнього? Хіба я був інакшим? Не пригадую. Може, мені хотілося, щоб мої колеги по роботі, товариші, з якими все-таки прожито п'ять років, побачили мене інакшим, ніж я був останнім часом, бо про того, сповненого ентузіазму, хоч і доволі настороженого новачка сектора, яким я був колись, вони вже, напевне, забули.

Ми сиділи в маленькій кав'ярні вчотирьох — Оленка, Люся, Комаров і я. Левчук відмовився, посилаючись на якусь ділову зустріч, у Вадика захворіла донька. Ми сиділи і пили каву, після побажань мені, висловлених напочатку, балакали про те, про се. Учора я збрехав про свою нову роботу у приватній фірмі — і зарплатня більша, і перспектива росту.

— А ти, виявляється, не такий простий, як я гадав, — сказав сьогодні Комаров, коли розмова неминуче повернулася до мого переходу.

— Ніби ти не знав досі про те, — чарівно посміхнулася Люська.

Вона це вимовила жартома, і я мусив потвердити також жартома. І я зробив так, хоч щось неприязне ворухнулося в мені.

— Риба шукає, де глибше, — глибокодумно прорік я.

— Риба живе у воді, а ти спробуй там пожити, — сказав Комаров.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Не вся риба, друже мій, шукає глибини.

— Браво, Комарище, — сплеснула раптом долоньками Люся. — Ти мені сьогодні подобаєшся.

— Приємно чути, — сказав Комаров. — Я подобаюся хоч сьогодні, а дехто — завжди.

— Ну, Комарище!.. — Люся торкнулася його руки. — Будь ліпше філософом, якщо вже почав.

Я поглянув на Люсю і непомітно відвів погляд. І раптом збагнув — уникаю дивитися на неї. Переді мною постала вчорашня картина: Люся зі шматком ватману, моє обличчя на білому тлі, її волосся зовсім поруч, і щось віддалено схоже на ревнощі. На ревнощі до кого?

«Не всяка риба шукає глибини».

Браво, Комаров. За логікою, отже, не всі люди, шукають, де краще. А проте хата у Комарова — повна чаша. Такий собі домище з шести кімнат, наповнений кришталем і килимами. Правда, в кімнаті, яку Комаров назвав своєю, був лише стіл, невелика шафа з книгами, на стіні висіла рушниця, на стільці лежав патронташ. І аркуш чистого паперу білів на столі, а поруч — стосик списаного. Може, Комаров прихований графоман? Чи невідкритий талант?

«Що ти пишеш?» — спитав я тоді.

«Ат, дурниці, деякі замітки».

На тому й скінчилася розмова. Я ще підійшов до шафи, де були переважно книжки про