Читати книгу - "Заложна душа"

Пан Вербовський витріщився на нього, але чомусь згадав нічне сновидіння і милостиво дозволив:

— Ступай собі з Богом, я і без твого супроводу до магістрату доберуся.

Почуття щастя і надії сповнили очі соцького і той, миттєво повернувши коня, помчав у протилежному напрямі. Втім, проскакавши метрів двісті, соцький натягнув повіддя і закрутився у хмарі піднятої куряви. До пана Вербовського донісся його пронизливий крик:

— Тікайте геть від цього проклятого міста, пане старшино! — За тим соцький щосили хлюснув канчуком по крупу коня і, тепер уже остаточно, майнув опріч, низько схилившись над гривою.

Пан Вербовський деякий час простояв на місці, поки соцький не перетворився на крапку, а згодом не щез зовсім. Тоді покачав головою і направив свого коня до брами.

* * *

...Крізь міську браму можна було побачити високі стовпи чорного диму, які то збивались в опасисту хмару, то розпливались, закриваючи небо. З міста, з неухильною одноманітністю, лунали повільні удари великого дзвону, Пан Вербовський мимоволі перехрестився. Через браму виїжджали великі дерев'яні гарби, заслані брудною рядниною. Люди у балахонах, з обличчями, закритими чорними ганчірками, правили гарбами. Коли гарби порівнялись з паном Вербовським, той побачив, що з-під краю ряднини стирчать посинілі ноги. Візники правили гарбами, не звертаючи уваги на ошелешеного подорожнього. Кінь пана Вербовського захропів і почав перебирати ногами, відступаючи від брами. Вербовський пропустив страшну валку із мертвими і озирнувся — друга валка, але тепер уже порожніх гарб, прямувала до міста. Він пришпорив коня і проїхав під брамою. Прямо навпроти, прихилившись спиною до стіни, сидів солдат. Голова його була схилена на груди. Рушниця валялася біля випростаних ніг у запилених ботфортах. Вербовський озирнувся. Вулиця навпроти була порожня. Деінде ворота дворів відкриті. Моторошний солодкуватий сморід згарища й смерті стиснув йому горло, і пан Вербовський зрозумів слово, яке з такою наполегливістю вибивав, попереджаючи нерозумних, що наважилися перейти браму, і слово це було самим жахом, і слово це було — "ЧУМА".

Пан Вербовський згадав своє останнє перебування у Булавному і згадав місто...

Посередині міста підіймалася кам'яна башта, оточена напівзрушеним земельним валом, поблизу неї розкинувся міський майдан, з магістратською ратушею. Колись, ще за часів литовських, звів башту і вали славний староста Претвич. Принаймні, неодноразово згадували старосту добрим словом міщани, стоячи на стінах і, поливаючи гарячою смолою голови різних зайд. На майдані височив білий собор, побудований во спасіння душі абшитованим запорізьким отаманом. До магістратської площі, звиваючись, сходилися міські вулиці з хатами, захованими в садах. Вербовський згадував передмістя з галасливими жидівськими кварталами, ремісницькі майстерні, шинки й базари. Згадав, як із вереском розбігались з-під копит коня поросята, як гульвіси, хитаючись, швендяли від шинку до шинку, у калюжах розкошували величезні свині, хвацьки лаялись сусідки й кобзар тихо перебирав приструнки...

Тепер над Булавним літав один глухий передзвін, повільно вибиваючи – ЧУ-МА, ЧУ-МА...

Вербовський смикнув повіддя і поїхав мертвими вулицями міста. Все городище було затягнуте їдким чорним димом, що стелився вулицями і судомно забивав легені. Тільки над центром міста дим, звиваючись, повільно підіймався до неба і, здавалося, сама постать Чорної Діви Чуми повільно гойдалась над Булавним...[6]

За відкритими воротами Вербовський бачив небіжчиків із роз'їденими пошестю обличчями, іноді хворі повзли вздовж парканів, повзли напівмертві, бризкали кривавою слиною і тягнули руки, волаючи допомоги, чи то у пана Вербовського, чи то у Бога. Іноді бачив людину, яка із страхітливими криками тіпалась у корчах біля призьби, шматуючи одяг на тілі і, роздираючи спухлі гнійні виразки. Декілька разів він бачив, як люди у балахонах витягували почепленими на довгі палі залізними ґаками померлих, іноді мерці розпадалися на шматки, іноді починали нелюдськи стогнати, прохаючи добити їх. Завантаживши гарби, люди витягували майно з хат і палили його на подвір'ях. Вербовський примітив гарбу з мерцями, біля якої лежали і самі збирачі рясного врожаю чуми... Він відчув, що голова його паморочиться, схопив хустину, передану донькою, і обмотав духмяну тканину навколо обличчя. Їхав посередині вулиці, старанно минаючи мертві й напівмертві тіла. Жінка з обличчям, з якого спадали шматки гнійного м'яса, деякий час повзла за ним, намагаючись схопити за стремена і хрипучі незрозумілі прокльони.

Ті, що лишилися живими, ховались за заколоченими вікнами. Декілька великих щурів шмигонули під копитами коня.

Нарешті, Вербовський виїхав на бруківку головної вулиці, що вела до ратуші. Великий годинник на башті, гордість міського Братства, годинник, створений захожим чеським майстром років п'ятдесят тому, відбивав годину. Пан Вербовський глянув на велике чорне коло із стрілками і ввійшов до ратуші. Там на його вже чекали...

...У великій залі ратуші, там, де проходили урочисті засідання райців, панувала півтемрява. Пан Вербовський ледь зміг розпізнати обличчя своїх давніх знайомих. Посередині сидів бурмистр Левель — колишній канцелярист при дворі Розумовського. По обидві руки його урочисто виструнчилось п'ять райців. Все це були люди поважні, і серед них полковник Цвіркун, разом із яким Вербовський ходив не в один похід.

— Вітаю вас, пане бургомістре, і вас, шановні панове-райці! — привітання Вербовського гулко понеслося залою і, відбившись від кам'яної стіни, розсипалось у темряві.

Пан Цвіркун зробив рух назустріч Вербовському, але бурмистр тільки скосив на нього оком, і колишній осавул застиг на місці. Раптом пан Вербовський зауважив, що в їх очах досить ясно відбивається загальний вираз, помічений ще вранці у соцького Реміза — вираз темного переляку.

— Дай Боже, вельмишановний пане Вербовський! — бурмистр підвівся і простягнув уперед руку, — велика біда впала на Булавне за гріхи наші. Так вже сталось, що негайні справи примусили тебе від рідних пенатів відірвати і покликати до нашого злощасного міста, наражаючи на страшну небезпеку. Але надія на спасіння тих, кого ще можна врятувати, в дланях твоїх перебуває і від доброї волі твоєї залежать!..

Пан Вербовський мовчки дивився на бурмистра, переконуючи себе, що вся ця подорож до Булавного є нічим іншим, як продовженням нічного марення з черевиком, що варто йому знов помотати головою — і він прокинеться у своєму маєтку, де Оксана покличе його снідати. Але замість цього пан Вербовський запитав у бурмистра:

— Хіба можу я, людина стара і немічна, чимось допомогти, не знаючи навіть, через що біди Булавне обступили?..

На ці слова запала довга мовчанка — райці і бурмистр почали нерішуче озиратись один на одного, немов вирішуючи, хто першим повідає пану Вербовському про лиховісні події у місті. Нарешті, всі зупинили