Читати книгу - "Гра в королеву"

Зала, в якій збирались учасники семінару, була просторою, з кількома високими вікнами, заштореними ніжно-персиковими жалюзями. Сонце підсвічувало їх знадвору, і тепле світло обволікало все, що було в ній: столи, виставлені овалом, стільці навколо них, великий монітор і кілька високих вазонів із живими квітами. На столі стояли таблички з назвами організацій. Так що — місце кожного вже визначено.

Усі розсілись, і до зали зайшли кілька чоловіків. Один із них назвавсь Оттом і сказав, що є керівником даного проекту. Говорив англійською. Молоденька дівчина відразу ж перекладала українською. Маруся зрозуміла суть гри-симуляції, яку вже вчетверте шведи проводять у Кончі-Заспі для представників різних організацій із усіх регіонів, причетних до висвітлення НАТОвських питань. Вона лише два матеріали написала на цю тему, і то не може сказати, що так глибоко проаналізувала питання, аби вони когось зацікавили. Але, видно, саме їм завдячує запрошенням на цей захід.

Керівник запропонував усім по черзі відрекомендуватися, щоб поновити знайомство, хто уже знайомий, і спізнатися з новачками. Кожен вставав і називався. Маруся була приголомшена почутим. Тут усі, крім шведів, її і молодого литовця були полковниками. А до полковника Сквирської вона наче приклеїлася поглядом. Це була та сама знаменита Світлана, яку Володимир назвав справжнім полковником. Маруся як могла стримувала посмішку. Справді, не звернути увагу на її розмір, навіть їй, жінці, було неможливо. Світлана, зодягнута у в’язаний светр трав’яного кольору з неглибоким декольте, виглядала так жіночно, що уявити її в тісній полковницькій формі Маруся не могла. Невже за таку розкіш, яка зухвало погойдується під светром, полковник Сквирська й отримала високе звання? Маруся не знає, чому така думка прийшла їй до голови. Сама ж проти цих стереотипів, а тут несподівано стандартне мислення більшості заполонило і нею.

Раптом згадала, що вона в автобусі полковників (не конкретних, а взагалі) назвала солдафонами, глянула на Володю. Той непомітно спостерігав за нею, і, мабуть, вона виглядала таки кумедно, хоча й намагалася приховати здивування, бо хитрющий полковник посміхався самими очима. Маруся порухом обличчя дала зрозуміти, що просить вибачення. Той умить усе втямив і також порухом показав, що байдуже і ніхто ні на що не сердиться.

Покликали на обід, і Маруся тільки подумала, що вона не знає, де їдальня, як хтось легенько торкнувся за лікоть.

— Марусю, я пропоную свої послуги, — озвався Юрій.

— Це ж які?

— Провести вас на обід і напроситися в сусіди по столу.

— Немає заперечень, — усміхнулася жінка.

Зачувши апетитні запахи, Маруся зрозуміла, що голодна. Вона роздивилася по залі й зупинилася біля вільного столу, сервірованого на чотирьох. Поглядом запитала Юрія, чи можна його зайняти. Чоловік відставив стілець, і тільки Маруся сіла, до столу по черзі підійшли Володя з Василем і запитали дозволу про сусідство. Застільний екіпаж сформувався за хвилину.

— Якщо вже так несподівано трапилося, що всі знайомі — будемо обідати, — посміхнулася чоловікам Маруся. — Смачного.

Обідали мовчки, лише ненав’язливо поглядали одне на одного. Маруся почала пильніше придивлятися до Юрія — він їй когось нагадував. Наполегливо в пам’яті перебирала знайомих зі свого минулого. І таки зринув один образ. Жінка аж перестала їсти та пильно глянула на Юрія. Погляд, напевне, був красномовним, бо той припинив жувати й теж подивився на Марусю, очікуючи її запитання.

— Пробачте, Юро, — зрозуміла, що поглядом зупинила його трапезування. — Мені здалося, що я звідкілясь вас знаю, або ж ви на когось із моїх знайомих схожі.

— Не знаю, Марусю… Вас точно бачу вперше. Я б не забув…

— Вірю…. — і все ж продовжувала придивлятися до чоловіка.

— Точно! — гукнула голосніше, ніж зазвичай. — Ой, вибачте ради Бога. Емоції, знаєте… Юро, у вас є брат?

— Є, — здивувався той.

— А звати його Болеслав?

— Так, — ще більше здивувавсь Юра.

— Зрозуміло! Це — він! Збіг із таким рідкісним іменем бути не може, — зраділа Маруся. — А ще цей самий погляд і губи. Один в один! Вибачте, Юро, я їх добре пам’ятаю, бо цілуватися його вчила. Він, така зараза, цим користувався — просив дівчат навчити його цілуватися. Ми цей прийомчик розкусили не зразу. Але жодна не розсердилась і, головне, не пошкодувала за тим, що сталося, — розсміялася Маруся. — Ми в групі всі його називали Боликом.

— Його так і досі всі називають…

— А де він тепер?

— У лікарні… Три дні тому перевели з реанімації в палату…

— Боженько! — спохмурніла Маруся. — А що трапилося?

— Другий інфаркт…

— Звідки?..

— З життя… Мабуть…

Вони ходили парком увесь вечір. Маруся мовчки слухала Юркову розповідь про брата. Була здивована частими Боликовими відрядженнями у гарячі точки — Афґан, Ірак, Балкани… Не могла уявити його з автоматом, такого ніжного, веселого, аж ніяк не войовничого хлопця. Він писав вірші й грав на гітарі на всіх університетських вечорах або вилазках на природу. Як усе в житті міняється! Самі люди міняються. Вона й сама себе іноді не впізнає. То як вона може судити на відстані про однокурсника, якого не бачила стільки років?! Чомусь же він зробив такий дивний вибір, промінявши спокійне життя на круті переходи горами, стрілянину, часті смерті навколо з утратою близьких людей, на розлуку із сім’єю. Це ж до чого треба було довести свій організм, щоб за три роки мати інсульт і два інфаркти? І як же жити йому далі — він ще такий молодий?

— Що кажуть лікарі, Юрку? — запитала, порушивши довге мовчання.

— Нічого не ґарантують… Хочемо привезти його в Київ на консультацію. Буду шукати вихід на Національний інститут серцево-судинної хірургії. Треба якнайшвидше зробити шунтування. У нашому місті таких операцій не роблять. Я матиму ще два дні після семінару, хочу лишитися в Києві й зайнятися цим.

— У цьому нема жодної проблеми. Моя близька подруга — професор серцево-судинної хірургії. Саме й займається такими операціями. Повернемося в Київ — і зразу ж до неї в клініку. Там про все й домовимося.

— Марусю… — Юрій замовк, не міг підібрати слів.

— Ну що ви, Юрку? Я думаю — все буде гаразд… Ми ще поборемося за Болика. І більше того — виборемо його в смерті. Я просто впевнена.

— Це дивний збіг, але Світлана, дружина його, сказала це ж саме. Просто запевнила мене у тому, що виборемо його у смерті…

— Тоді — жодного сумніву… — нарешті знову всміхнулася Маруся.

На диво, їй спалося добре на новому місці. Це трапляється вкрай рідко. Зазвичай, вона вовтузиться, передумає купу усілякого непотрібного, що примушує неприємно шарпатися серце, і лише під ранок, змучена, засинає. Сьогодні ж вона прокинулася від телефонного