Читати книгу - "Гра в королеву"

Обоє розсміялись і перевели розмову на погоду. Виявляється, не лише Маруся і шпаки нетерпляче дочікувалися весни. Її чекали й чоловіки, і це немало здивувало жінку. Думала, що вони ніколи навіть не переймаються таким.

— Чому ж? — перепитав Володя. — Ви, жінки, думаєте, що тільки ваш організм реагує на пробудження природи? Ми ще швидше відчуваємо те весняне кипіння. Наша кров починає бурлити, щойно сніг заворушиться.

— Ще у березні?

— Я знаю, що ви хочете сказати, — хитро посміхнувся Володя.

— І що ж? — теж посміхнулася.

— Що мужчини схожі на березневих котів.

— А що — ні?

— Не всі.

— Чому?

— Бо, на відміну від котів, не кожен мужчина має вуса…

— І не все то мужчина, що має вуса…

— А ви свій язичок, мабуть, щодня гострите? — шпигнув Володя.

— Життя таке, — глянула лукаво.

Автобус повернув у ліс. І неширока дорога привела до красивого старовинного будинку, що вигрівав похилий дах під променями квітневого сонця. Зупинилися біля парадного. На порозі стояли якісь люди, зрозуміло було, що очікували їхнього приїзду.

Володя вийшов і подав їй руку. Саквояж ніс ззаду чоловік, який його ставив у нішу і з яким вони ще не встигли познайомитися.

— Мене звати Маруся, — простягла руку чоловікові.

— Юрій, — відрекомендувався чітко і виструнчився.

— Пробачте, ви носитеся з моїм саквояжем… Давайте…

— Ну що ви… Як це я собі дозволю, щоб така жінка в моїй присутності несла багаж?

— Мені не вперше…

— Але не при мені. Домовилися?

— Домовилися… — сказала непевно.

— Та ви не хвилюйтеся. Тільки-но поселитеся — доставлю ваш саквояж цілим прямо в номер.

— У номер? — перепитала жінка.

— Ви сполохалися?

— Зовсім ні. Просто подумала, звідки ви дізнаєтеся, де мене шукати?

— Якби ви дозволили, я вас і в Києві знайшов би, — всміхнувся Юрій і кивнув у бік Володі. — Вас чекає ворожий перехоплювач.

— А чому ворожий? — розсміялася Маруся. — Що він вам зробив?

— О-о-о, — протягнув неоднозначно. — Він не тільки мені зробив… У нього тепер ворогів увесь автобус, — кивнув на чоловіків, які начебто й не витріщалися на жінку, але стежили зірко, як підпільники.

— Ну, ось… — всміхнулася кокетливо Маруся. — Тепер я можу впевнено сказати, що через мене почалася третя… Яка?

— Квітнева, — підказав Юрій.

— Точно! Третя квітнева війна.

— Хочу запевнити вас — вибух був шалений. Контингент контужений і отямиться не скоро. Тож — набирайтеся терпіння, витримки, запоручіться підтримкою когось одного для утримання плацдарму, — нагнувся ближче. — Не зупиняйте вибір відразу на Володі, не викреслюйте і мене зі списків захисників. Я до ваших послуг, Марусю!..

— Дякую вам, Юро, — подарувала таку ніжну усмішку, що відразу ж спохопилася і серйозно додала: — Я подумаю.

Поселяли швидко, чітко, в розподілені номери. Взявши ключ, Маруся попрямувала шукати свою кімнату. Йшла вузьким довгим коридором, відчуваючи на собі незримі чоловічі погляди. Наче кожен і колупався ключем у своєму замку, але боковим зором спостерігав — біля яких дверей вона зупиниться. Звикла до чоловічої небайдужості, вона не почувалася звірком на полюванні. Швидше навпаки, це її підігрівало настільки, що захотілося провести експеримент.

Довго не роздумуючи, вона спіткнулась і випустила з рук сумочку. Відразу ж кілька чоловіків, які були ближче до неї, залишили ключі в дверях і кинулися на допомогу.

— Дякую, панове, — озвалася до них чемно. — Знаєте, жінка під поглядами чоловіків падає, як стигла груша під промінням сонця.

— Що, Марусю, задивили вам слід? — озвавсь Юрій, усміхаючись.

— Не знаю, — сказала так безвинно, аж сама повірила. — Наче хто камінець кинув під ноги… Мало не впала…

— Не хвилюйтеся, тут вам не дадуть упасти… — віддавав сумочку чоловік із залисинами. — Ось ваш номер, — показав рукою на двері. — Ви моя сусідка, Марусю…

— Дуже приємно. Але не знаю, як вас звати. Раптом сіль доведеться попросити… — протягувала чоловікові руку.

— Василь, — сказав коротко і додав: — Коли що потрібно — до ваших послуг.

Маруся мала півгодини для поселення. Опісля — збір у залі, знайомство і обід. Тому, розбираючи багаж, заразом роздивилася кімнату. Та була затишною і прилаштованою для комфортного життя. Відчинивши двері на балкон, оніміла. На відстані подиху застигла майже-майже розквітла магнолія.

— Боженько! — прокричала жінка. — Ти послав мені таку розкіш як дар чи як знак?!

Притулилася обличчям до ніжних прохолодних бутонів магнолії і завмерла. Їй хотілося так стояти вічно, відчуваючи, як потужним струменем у неї від дерева переливається незвідана сила.

На сусідньому балконі почулися кроки. Озирнувшись, Маруся зустрілася поглядом із сусідом Василем. Той усміхнувся. Мабуть, вийшов на її вигук. Бо вона дуже вже голосно озвалася до Бога.

— Сусідко, ми маємо одне дерево на двох. Як будемо ділити?

— Біля мого балкона більшість. У вас лише гілка. Що ж тут ділити? За всіма законами, хто має більшість, той керує процесом.

— Я ж не проти. Керуйте. Тільки дайте хоч за гілочку потриматися, — сказав неоднозначно.

— Ой, — посміхнулася Маруся. — Як вам, чоловікам, небагато треба. А потім тільки опалий цвіт збирай.

— Марусю, я не зазіхаю на ваш цвіт, повірте, — почав виправдовуватися Василь.

— Ну що ви, сусіде, я ж не образно кажу… Тільки про магнолію… — глянула лукаво. — А в мене який уже цвіт? Коли плоди вдома лишила.

— І скільки їх у вас?

— Двоє….

— І чоловік має справитися?

— Це розвідка? — розсміялась Маруся.

— А ви пильна, — розсміявся і собі.

— Намагаюся, Василю. Бо чоловіка у мене таки нема. Нікому пильнувати. Доводиться цю місію виконувати самій.

— У вас це добре виходить.

— Звідки знаєте?

— Чи багато треба про людину знати, щоб склалося перше враження?

— Перше враження може бути оманливим.

— Може. У тому випадку, коли в тобі закрадається хоч маленький сумнів.

— У вас сумніву нема? Так треба розуміти?

— Саме так, сусідко, — глянув на годинник. — О, нам треба йти на збір.

— На збір? — уточнила Маруся. — Що, вже сурми заграли?

— Ще п’ять хвилин — і заграють.

Маруся на хвилину затрималася біля дзеркала — поправила зачіску, підвела блиском губи і вийшла в коридор. Там, говорячи по телефону, походжав Володя. Чи треба багато розуму, аби зрозуміти, що телефонна розмова була лише приводом дочекатись її. Жінка всміхнулася здогадці.

— Марусю, ви вже готові до гри? — запитав Володя, вимикаючи телефон.

— До гри? — спантеличилася таким запитанням жінка, і в голові майнула думка про гру, бачену в Романовому клубі.

— Чому ви так здивувалися? Хіба не знаєте, як відбуваються такі семінари?

— Ні. Я ж уперше. І до чого тут гра?

— Ну, тоді про все дізнаєтеся на зборі. Не буду навантажувати інформацією в коридорі. Чи дозволите провести вас до пункту «А»?

— Навіть проситиму про це. Бо де пункт «А»,