Читати книгу - "Бісова душа, або Заклятий скарб"

— Кохайтеся, чорнобриві, та не з упирями, — похмуро пробурмотів Андрій. — Ну її я ще зрозуміти можу. Все-таки — чому залишився ти? Відчув же, що жити так — не галушкою у сметані плавати. І Галі тобі зовсім не шкода?

— Дурень ти, шановний, хоч і знаєш багато, — процідив Кость. — Гадаєш, я з власної волі?… Татари — ті хотіли просто дізнатися, де скарби батькові закопані. Для того мене і підняли. А потім… Та, яка все так влаштувала, вона, знаєш, сильніша й за Кисима, набага-ато сильніша. Тому якщо чогось забажає, неодмінно матиме. Наказала чекати, наказала людей без потреби не лякати і не чіпати. Просто жити і все…Наче я чіпав би!.. Та ти хоч можеш собі уявити, гостю, як це — мертвому серед живих! Є речі, над якими розум не владний. Коли я поряд із повнокровними, мене тягне доторкнутися до них, взяти в них хоч дещицю їхньої долі, вітальності, хай їй грець!

— Такого не можна довго приховувати. Чому тебе терпіли тут? І чому нині їм терпець урвався? Невже старості просто знадобилися гроші?

Кость відмахнувся:

— Йому? Та ні. Не знаю, чому вони раптом вирішили позбутися нас, але точно не через гроші. А терпіли, бо Кисим пообіцяв село не чіпати.

— То він знайомий зі старостою?

— Передавав йому кимось свої умови. До того ж зробив так, аби староста повірив що з ним не жартують, — вже й не знаю, за допомогою яких доказів переконав старого. Мені байдуже. Та тепер для старости ці докази нічого не варті. Я і тобі все розповідаю, бо не хочу йти ось так, мовчки…

— Йти?

— Атож, сьогодні я піду, звільню її і звільнюся сам. Пам’ятаєш, який сьогодні день?

Андрій ляснув себе долонею по лобі:

— Точно! «Дідова Субота», перед Святим Дмитром!

Цього дня влаштовували поминки мертвих, щось на зразок Русалчиного тижня. Ще один спосіб полегшити невпокоєним душам шлях за виднокрай.

— Але чому ти чекав так довго? — здивувався Ярчук. — Давно ж уже міг…

— Наказали — і чекав. А тепер строк скінчився і мене звільнили. Дозволили піти.

І тут знову щось у тому, що відбувалося, здалося Ярчукові вкрай дивним. Він іще не розібрався, що саме, але відчував: не можна сидіти склавши руки.

— Ти ще про дещо забув запитати, — посміхнувся Кость.

— Про що ж саме?

— Про те, як я збираюся піти. — Одним махом він вихопив з-за спини пістоль — і тепер Андрій зрозумів, що його насторожувало. Весь час, відтоді, як він увійшов до хати, Кость намагався триматися до Ярчука тільки обличчям. — А в мене, — продовжував нечисть, — є тільки один вихід. І в прямому значенні, і в переносному. Вдруге не помирають. Оскільки вдруге не живуть. У мене, бачиш, життя позичене. І щоб піти, я мушу розірвати зв’язок. А це можна зробити одним-єдиним способом.

Андрій стривожено перевів погляд на Галю — зовні та була спокійною і байдужою, наче ікона. Однак німе питання зрозуміла — і відповіла:

— Не турбуйтеся, пане Андрію. Я цього давно вже хочу. Це ж страждання, а не життя.

— Але якщо зв’язок урветься, ти знову житимеш як раніше! Твоя доля…

Від хвилювання він рвучко подався уперед, і Кость тут же наказав:

— Сиди! Сиди, вельмишановний, а то, лиха година, я цю кулю пущу тобі у лоб, а не їй. Пістоль, звичайно, доведеться перезаряджати, але тобі, гадаю, вистачить і однієї кулі.

— Це уже від твоєї влучності залежить, — сказав Андрій. — Слухай-но, але ж ти кохаєш її чи я неуважно слухав? А якщо кохаєш, так піди сам і залиш їй життя.

Кость болісно похитав головою.

— Ти не розумієш. Не розумієш. Навіть якби була інша можливість розірвати зв’язок… Не має ніякого значення, залишиться вона живою чи ні. Тому що все одно…

Андрій раптом закашлявся, заглушаючи слова нечистя; напад виявився настільки сильним, що Ярчука буквально зігнуло в три погибелі — а наступної миті його захалявний ніж уже тикнувся дзьобом у Костеву руку, яка тримала пістоль. Вистрелити нечисть усе-таки встиг, швидше від несподіванки — і тому промахнувся, куля влучила у віконне скло, все у хаті затягло димом. Зойкнула Галина, вибігаючи з-за стола, та кинулась до свого чоловіка. Андрій думав — аби поглянути, що з ним. Але ні, для іншого. Вихопивши Ярчуків ніж, вона вклала його у здорову Костеву руку — і той, легенько торкнувшись губами її блідого лоба, устромив їй лезо під серце.

А потім підвівся на ноги, з ніжністю, дуже обережно поклавши Галю на підлогу.

— Нема у тебе клепки, шановний, — прошепотів ледь чутно. — І порозумнішати ж не встигнеш.

У цей час на подвір’ї знову істерично заскавучав кудлатий пес. У розбитому вікні з’явилася вовча голова.

— Досить, братику, ляси точити, — задихаючись, прохрипів Степан. — Татари йдуть, уже майже під самим селом. Оточують. Втікати треба!

— Тепер зрозумів? — тихо спитав Кость. — Бачиш, їй було краще померти так, ніж…

— Кисим?

— Саме він. Чимось ти добряче йому насолив. Це ж через тебе мені дозволено піти. Так і сказали: як завгодно, але затримай, доки прибудуть. А потім, мовляв, іди, якщо хочеш.

Останніх слів Андрій не чув — він вискочив на подвір’я і, перехопивши погляд вовкулака, спитав лише:

— Скільки?

— Півсотні, не менше. Незабаром будуть тут. Чоботи я відправив за малим і конем. Іти треба на північ, там є невеликий розрив, можемо прослизнути.

— А якщо прийняти бій?

— Ти ж казав, тобі не дозволено! Та й не відіб’ються тутешні, мало їх. Проти півсотні…

— Мовчи! Хто ще, крім тебе і чобіт, знає?

— А кому я міг сказати?! І так по всьому селу собаки брешуть, мене вчуяли. Давай, братику, швидше кивати звідси п’ятами, бо…

— Треба попередити, — відмахнувся Андрій. — А ти, якщо хочеш, біжи.

Вовкулак визвірився:

— Ображаєш, братику. Мені своя шкура дорога, але навіщо вона мені, якщо… — не договорив, мотнув головою, наче відганяв занадто нахабних мошок.

— Мені теж, — невесело посміхнувся Андрій. — Але і шкуру втрачати не хочеться, тож поквапимось. Ти — до Миколки, я…

— Он наш хлопець, скаче вже.

Вулицею летів Орлик, у сідлі, припавши до гриви, тремтів Миколка. А їх наче наздоганяла пожежа — у хатах прочинялися віконниці, люди вибігали на подвір’я і відразу ж кидалися хто куди: одні назад, за зброєю, другі до сусідів, треті… Треті падали у вуличну пилюгу, збиті татарськими стрілами. Бо у село вже увірвалися перші душогуби, решта ж, певно, тримала зовнішнє кільце, аби жоден не втік.

Чи, ймовірніше, аби не втік один із тих, хто був тут зараз. Андрій.

Задля якого і влаштовано напад.

Свиснув аркан, петлею долі ліг на плечі, владно смикнув до себе — і от