Читати книгу - "Ґоморра"

Хтось закриває обличчя руками. У журналістів від хвилювання пересихає в роті, і вони натужно ковтають слину. Поліцейські скрушно хитають головами, втупившись поглядами в кінчики своїх черевиків. Ті, хто кидав на адресу здогадного мафіозі сердиті ремарки, винувато замовкають. Виявилося, що труп належить Джельсоміні Верде, двадцятиоднорічній жінці. Її викрали, піддали тортурам і вбили, всадивши кулю в потилицю. Постріл було зроблено з такої близької відстані, що куля пройшла навиліт. А потім убивці кинули її в авто — її ж власне авто — і підпалили. Джельсоміна зустрічалася з Дженнаро Ноттурно, молодим хлопцем, котрий спочатку вирішив був залишитися з Ді Лауро, але потім передумав і перейшов на бік «іспанців». Вона ходила з ним кілька місяців, та їхній роман скінчився іще до убивства. Але, можливо, хтось із людей клану бачив, як вони обнімалися, їздили разом на мопеді чи в авто. Дженнаро винесли смертний вирок, але він примудрився вислизнути; хтозна, куди він зник, може, переховувався в якійсь автомайстерні чи гаражі неподалік від того самого місця, де убили Джельсоміну. Він не відчував потреби захищати її, бо вони вже не зустрічалися. Але клани все одно мали завдати удару, а людина вираховується за мапою, яку креслять за допомогою знайомих, родичів і навіть особистого майна. На цій мапі можна писати повідомлення. Найжахливіші повідомлення. Покарання є абсолютно необхідним. Якщо хтось залишається непокараним, то це може легітимізувати зраду або розкол. Надто великий ризик. Тому треба завдати удару. І, бажано, в найжахливіший спосіб. Такий наказ. Решта не значить нічого. Тому люди, що залишилися вірними Ді Лауро, знаходять Джельсоміну і під якимось надуманим приводом зустрічаються з нею. Потім захоплюють, б’ють до крові, піддають тортурам, час від часу запитуючи, куди подівся Дженнаро. Вона не відповідає. Може, вона не знає, а може — воліє взяти на себе те, що призначалося йому. І вони вбивають її. Можливо, каморристи, яких послали на це завдання, нанюхалися кокаїну, а може, їхня жорстокість пояснюється тим, що їм треба було вибити з жертви найдрібніші деталі. Але їхні методи придушення будь-якого опору, нехтування навіть найменшим натяком на людяність відомі аж надто добре. Мені здалося, що спалюючи тіло, вони намагалися у такий спосіб знищити сліди тортур. Понівечене тіло молодої жінки викликало б у районі страшенну лють, і хоча кланам начхати на суспільну думку, все ж таки їх не влаштовує вороже ставлення загалу. Тому треба палити, палити все. І жахлива не сама смерть цієї дівчини, бо вона — лише одна з жертв війни. Жахливо уявити, як вона помирала, як її мучили. Щоб відігнати від себе ці страшні картини, що постали в моїй уяві, я роблю глибокий вдих і спльовую слиз, що клубком став у мене в горлі.

Джельсоміна Верде, або Міна — так звали її у цьому районі. І газети теж стали її так звати після вбивства — з ніжністю та почуттям провини. Хоча було б легко не вирізняти її з-поміж тих людей, які вбивали один одного. Або, якби вона й досі була живою, і далі дивитися на неї як на подружку каморриста, одну з багатьох дівчат, які зустрічаються з мафіозі заради грошей чи відчуття власної значущості. Просто ще одна сеньйора, котрій до вподоби розкішне життя, яке забезпечує їй чоловік — член Каморри. Але ж Сарацин, як прозивали Дженнаро Ноттурно, тільки-но починав свою мафіозну кар’єру. Якщо він стане місцевим капо і відповідатиме за роботу товкачів, то зможе заробляти від однієї до двох тисяч євро на місяць. Але це — довгий шлях. Винагорода за вбивство складає десь 2500 євро. А якщо доведеться залягти на дно, бо на твій слід вийшли карабінери, то клан оплачує місяць, проведений на Півночі Італії або в Європі. Хтозна, може, Дженнаро мріяв стати босом, взяти під контроль половину Неаполя і вкладати гроші по всій Європі.

Якщо завмерти і глибоко вдихнути, то можна уявити собі, як вони зустрічаються, хоча я не розпізнав би їхніх облич. Можливо, вони познайомилися в якомусь типовому барі, одному з тих бісових барів, яких багацько на околицях південних міст. Довкола цих барів обертається життя кожного — від дітлахів до дев’яностолітніх підсліпуватих стариків. А може, вони познайомилися на якійсь дискотеці. Прогулянка по п’яцца Плебісците, поцілунок перед тим, як розійтися по домівках. А потім — разом проведені суботи, піца за містом, зачинені на гачок двері у спальні, коли всі члени родини, добряче попоївши, куняють у знемозі. І отак воно триває й далі. Як і завжди, як і з усіма, чорт забирай. А потім Дженнаро примикає до Системи. Пішов до якогось приятеля-каморриста, той познайомив його з потрібними людьми, і хлопець почав працювати на Ді Лауро. Мені уявляється, що Джельсоміна, мабуть, знала про це і намагалася прилаштувати Дженнаро на іншу роботу. Тут часто так буває — дівчата клопочуться про своїх хлопців. Та, насамкінець, вона, напевне, кинула думати про те, як Дженнаро заробляє собі на хліб. Зрештою, це теж робота, як і всяка інша. Водити авто, розвозячи пакунки, — все починається з малого. З нічого. Але це дає можливість жити, працювати, а інколи навіть викликає почуття задоволення, самореалізації та соціальної значущості. Згодом їхні стосунки припиняються.

Але цих кількох місяців цілком вистачило. Вистачило, щоб асоціювати Джельсоміну з Дженнаро. Позначити її як таку, через котру його можна вистежити, як одну з його дівчат. Навіть якщо їхні стосунки вже скінчилися або ніколи по-справжньому не починалися. Це не має значення. Бо це — лише здогадки, фантазії. Реально є дівчина, яку мучили і вбили через те, що бачили, як вона пестила чи цілувала десь когось у Неаполі. У це майже неможливо повірити. Джельсоміна тяжко й подовгу працювала, як і багато хто в цьому районі. Часто молоді дівчата і жінки годують сім’ї, бо чоловіки страждають від депресії, роками не знаходячи роботи. Навіть люди, що мешкають в Секондільяно — Третьому світі, — мають певний психотип. Роки безробіття змінюють людину, тебе страшенно пригнічує, коли ті, кому більше пощастило в житті, сприймають тебе як шматок лайна — без роботи, без репутації та без грошей. Або ти перетворюєшся на тварину. І опиняєшся на самісінькому краї, де твій кінець — не за горами. Тому Джельсоміна працювала, як і багато інших, ішачила на трьох роботах, щоб заробити достатньо грошей, половину з яких вона віддавала родині. Вона також працювала волонтером, допомагаючи старим людям, і за це газети наперебій її