Читати книгу - "Великий Мольн"

Розділ восьмий

ЖАНДАРМИ

Ми побігли наздоганяти гурт чоловіків та жінок, що йшли темними вулицями в бік школи. Тепер ми все зрозуміли. Тією високою білою постаттю, що її Мольн побачив з вікна карети в темряві між деревами, повертаючись зі свята, був Ганаш; він підібрав у лісі зневіреного Франца де Гале й біг із ним на руках. Той змирився з мандрівним життям, повним небезпек, ігор і пригод. Йому здавалося, що до нього повернулося дитинство.

Досі Франц де Гале приховував своє ім'я й удавав, ніби не знає дороги до Таємничого Маєтку — боявся, що його примусять повернутися до батьківського дому. Але чому ж тоді цього вечора він раптом вирішив відкритися перед нами й дав можливість розгадати всю правду?..

Яких тільки планів не будував Великий Мольн, поки глядачі повільно розходились по містечку! Мій товариш вирішив, що завтра вранці — а це буде четвер — він розшукає Франца. І вони разом вирушать до замку. О, яка це буде чудова подорож!.. Франц усе пояснить батькам, тоді все владнається, і прекрасна пригода відновиться на тому самому місці, де вона урвалася…

Що ж до мене, то серце моє калатало від хвилювання. Все змішалось у відчутті: і легке задоволення, що наближався четвер, і втіха від щойно зробленого дивовижного відкриття; я дуже радів, що нам так пощастило. Пам'ятаю, в несподіваному пориві великодушності я підійшов до негарної дочки нотаря, з якою мене інколи примушували ходити попідруки, й мимоволі простяг їй руку.

Прикрі спогади! Марні, ошукані сподівання!..

Наступного дня, коли ми з Мольном у наваксованих черевиках, у нових кашкетах, з блискучими застібками на пасках вийшли о восьмій ранку на церковний майдан, мій товариш, який досі позирав на мене, ледве стримуючи щасливу усмішку, раптом скрикнув і кинувся бігти… Там, де ще вчора стояв цирк і його хури, тепер валялися тільки черепки й ганчірки. Мандрівні актори поїхали…

Вітерець видався нам крижаним. Ми простували по майдану, і мені здавалося, що ми ось-ось спіткнемося об каміння бруківки й упадемо. Мольн, мовби знавіснівши, двічі поривався бігти то по дорозі на В'є-Нансей, то по дорозі на Сен-Лу-де-Буа. Він прикладав дашком долоню до чола, сподіваючись, що мандрівні актори ще не встигли далеко від'їхати. Та дарма! На майдані переплуталися колії десятка різних возів, а далі, на замерзлій землі, вони й зовсім зникли. Нам знову лишилося тільки чекати — іншої ради не було.

Коли ми повертались через осяяне ранковим сонцем містечко, на майдан чвалом верхи примчало четверо жандармів, яких учора ввечері викликав Делаж; вони, мовби драгуни, послані на розвідку, розсипалися по чотирьох вулицях, перекриваючи всі виходи… Але було вже пізно. Курокрад Ганаш і його супутник уже встигли втекти. Жандарми не знайшли ні Ганаша, ні тих його спільників, які вантажили на воза придушених ним каплунів. Вчасно попереджений необережно кинутими словами Делажа, Франц, мабуть, раптом зрозумів, у який спосіб його товариш добував для них обох харчі, коли каса мандрівного цирку порожніла, — і, сповнений сорому й гніву, він вирішив залишити містечко, перш ніж прийдуть жандарми. Тому він перестав боятися, що його повернуть до замку, і зважився на прощання показатись нам без пов'язки.

Лише одного ми не могли збагнути: як Ганаш зумів одночасно обікрасти курники й розшукати сестру-жалібницю для свого товариша, що лежав у гарячці? А може, в цьому й розкривалася його вдача? З одного боку, волоцюга й злодій, а з другого — чуйне й добре створіння».

Розділ дев'ятий

У ПОШУКАХ ЗАГУБЛЕНОЇ СТЕЖКИ

Коли ми поверталися додому, сонце вже розсіяло ранковий серпанок; на порогах будинків господині витрушували килимки або гомоніли одна з одпою, на полях і в гаях довкола містечка займався найвеселіший з усіх, що мені запам'яталися, весняний ранок.

Того четверга всі старші учні мали прийти о восьмій годині до школи й до полудня готуватися до іспитів — хто на атестат про закінчення навчального курсу, хто для вступу до Нормальної школи[7]. Та коли ми з Мольном, — він у якомусь скорботному збудженні, так що не міг ні хвилини встояти на місці, я зовсім пригнічений, — прийшли до школи, вона була порожня… Яскравий промінь весняного сонця ковзав по роз'їденій шашелем лаві та по старій, пожолобленій карті земних півкуль.

Чи ж могли ми лишитися тут, у класі, втупившись у книжку й розмірковуючи вад розчаруванням, що нас спіткало, тимчасом як усе довкола кликало нас надвір: пташки стрибали а гілки на гілку, паші товариші порозбігалися по луках і лісах, а нам самим так хотілося якнайшвидше перевірити, наскільки правильний маршрут, доповнений Францом, — остання наша надія, останній ключ у в'язці, де всі ключі вже перепробувано?.. Ні, сидіти в школі було несила! Мольн снував сюди-туди по класу, підходив до вікна, дивився в садок, потім вибігав туди й дивився в бік містечка, без будь-якої надії вичікуючи когось, хто вже ніколи не вернеться…

— Мені спало на думку, — сказав він нарешті, — мені спало на думку, що це зовсім по так далеко, як нам здається… Франц викреслив з мого плану добрий шмат дороги. Цілком імовірно, що, поки я спав, кобила зробила чималий гак…

Я сидів, похнюпивши голову, на ріжку великого стола, однією ногою сягаючи підлоги, другою гойдаючи в повітрі; весь мій вигляд, либонь, виражав розгубленість і зневіру.

— І все-таки, — мовив я, — ти повертався додому в берлині цілу піч.

— Ми виїхали із замку опівночі, — жваво відповів Мольн. — Мене висадили годині о четвертій ранку, льє за шість на захід од Сент-Агата, а я ж поїхав звідти на схід по лагарській дорозі. Отже, підраховуючи відстань між Сент-Агатом і Таємничим Маєтком, треба відкинути ці шість кілометрів. Справді, мені здається, що коли ми перетнемо Громадський ліс, то до замку, який шукаємо, лишиться не більше двох льє.

— Саме цих двох льє і бракує на карті.

— Еге ж, але Громадський ліс починається за півтора льє звідси, і, коли йти швидким кроком, можна дістатися туди й повернутись назад за півдня…

Аж тут до класу зайшов Мушбеф. Він завжди хотів, щоб його мали за доброго учня, але домагався цього більше нашіптуванням, ніж старанністю.

— Я так і знав, — сказав він радісно, — що застану тут тільки вас двох. Усі інші пішли до Громадського лісу. Їх повів Жасмен Делаж, він знає, де є пташині гнізда.

І, бажаючи видати себе за