Читати книгу - "Артур і заборонене місто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мино розгублено киває головою — не тому, що все розуміє, а щоб зробити приємність Артурові.
— Досить плескати язиками! Моя поблажливість має свої межі! Заберіть їх! — наказує Упир.
Він ситий донесхочу компліментами, які розсипають йому осмати. Час балачок минув — пора діяти. Осмати відтягують Артура від Мино і підводять до решти бранців. Усіх разом сторожа підштовхує до труби.
Кротеня дивиться їм услід і не знає, як йому вчинити.
— Чуєш? Рівно ополудні! — кричить Артур, сподіваючись на кмітливість Мино. Осмати заштовхують полонених у люк — і опускають за ними ґрати. Тепер наші герої відрізані від світу, і їм нічого не залишається, як рухатися вперед по трубі. Каналізаційна труба може вивести їх на свободу, але тільки в тому випадку, якщо по її дну протікатиме маленький струмочок. Якщо ж вода рине потоком, то навряд чи вони зможуть дійти до кінця. Труба стане їхньою могилою.
Вони розуміють це і тому виглядають пригніченими і нещасними. Ніхто не рветься вперед. Та й куди бігти? Щоб на кілька секунд відстрочити свою загибель? Ні, краще вже одразу потонути!
Барахлюш замислено барабанить пальцями по трубі. Ці звуки долинають до Упиря.
— Даю вам хвилину фори! — гучно промовляє він, щоб усі почули. — Можете вважати себе просто учасниками змагання!
Азартний гравець, він готовий бодай трохи змінити правила, щоб гра стала гострішою. Темрякоса також охопив азарт.
— Принесіть табло часу! — наказує він.
Двоє осматів виносять велике табло, в центрі якого на цвях наколото жмут сухого листя. На верхньому листку написано слово «шістдесят».
Учепившись у ґрати, принцеса з тривогою спостерігає за Упирем. Її погляд випромінює ненависть до Жахливого У… Селенія сподівається, що хоч краплинка цієї ненависті отруїть його існування.
— Ти завершиш своє життя в пеклі! — крізь зуби цідить вона.
— Та він уже в пеклі! — відповідає Артур і бере Селенію за руку. — Його життю не позаздриш! А нам час! Ходімо!
— Куди поспішати? — заперечує принцеса і висмикує руку. — Щоб померти на хвилину пізніше? Я залишуся тут, хочу глянути смерті в очі!
Артур знову бере її за лікоть, і тримає міцно, щоб вона не вирвалася.
— Краще хвилина, ніж нічого! За хвилину може з'явитися корисна ідея! — твердо промовляє хлопчик.
Це вперше він дозволяє собі наказувати принцесі, і вона від здивування не знаходить слів, щоб заперечити йому. Невже її незграбний принц виріс і невдовзі стане дорослим?
Не відпускаючи руку принцеси, Артур тягне її за собою, змушуючи бігти разом з усіма. Селенія вражена наполегливістю Артура і в глибині душі захоплюється ним.
Побачивши, що бранці втікають, Упир радісно вигукує:
— Чудово! Змагання завжди надає гостроти будь-якій справі. А зараз починайте відлік! — весело наказує він.
Осмат зриває листок з написом «шістдесят», за яким видно наступний листок з чудово виконаним написом «п'ятдесят дев'ять». Годинник вельми своєрідний. Будь-який швейцарець жахнувся б від такого хронометра, однак Упиря це розважає. Він навіть помахує головою в такт листкам, які зривають.
— Підготувати засувки, клапани і вентилі! — наказує він, і далі ритмічно похитуючи головою.
Темрякос біжить передати наказ. Він здригається від нетерплячки, а осмат-годинникар зриває черговий листок, за яким висить наступний з написом «п'ятдесят два».
РОЗДІЛ 11
Втікачі мчать, не чуючи під собою ніг, серед покидьків і шару нечистот, накопичених у трубі за довгі роки її бездіяльності.
Арчибальд стомлюється першим і уповільнює хід. Дідусь просидів чотири роки у в'язниці, і жодного разу не згадав про гімнастичні вправи, тому ноги його не слухаються.
— Мені шкода, Артуре, але я не добіжу! — промовляє він, ледве переводячи подих.
Арчибальд сідає на якийсь круглий предмет, прикріплений до чогось великого і твердого. Артур, який устиг вирватись уперед, повертається до дідуся.
— Утікайте! А я залишусь тут і, сподіваюся, зумію достойно зустріти свою кончину, — просить Арчибальд.
— Це неможливо! Я не залишу тебе самого! Рухайся, дідусю, ще трохи — і ми врятуємося! — умовляє Арчибальда онук.
— Не обманюй себе, дорогий Артуре! Треба вміти дивитися правді у вічі… А правда говорить, що ми пропали…
Барахлюш і Селенія також повертаються і підходять до дідуся. Якщо навіть учений стверджує, що надії на порятунок немає ніякої, то навіщо тоді боротися.
Закони науки, як і закони часу, невблаганні.
Двоє бранців мовчки сідають поруч із дідусем. Тільки Артур стоїть. Та він не знає, що робити далі.
Тим часом Упир з насолодою стежить за роботою свого хронометра. Маючи почуття прекрасного, він задоволено розглядає листок, на якому каліграфічно виведено «двадцять». Від задоволення він починає щось наспівувати.
— Однак споглядання прекрасних листків пробудило в мені апетит! Тож легенька закуска мені не зашкодить, чи не так? Я люблю щось пожувати під час спектаклю! — промовляє він, упевнений, що розважається по-королівськи.
До чудовиська поспішає осмат з та-ріллю в руках, на ній купка смажених тарганів, — улюблена страва Упиря. Тарелі з такою їжею, до речі, розставлені по всіх залах палацу на той випадок, якщо повелитель захоче перекусити.
Простіше було б виділити спеціального служника, який би супроводжував Жахливого У з таріллю улюблених ласощів, однак диктатор відкинув цю пропозицію. Дрібні смажені комахи тільки тоді йому смакують, коли всі довкола збиваються з ніг, мчать за делікатесами, а потім з жахом дивляться, як він заковтує ці не дуже приємні створіння.
Іншими словами, улюблена страва потребує пікантної приправи — страху й відрази придворних.
Він не знає, що Темрякос наказав заховати в кожному кутку по тарелі зі смаженими тарганами, щоб не змушувати батька довго чекати і не влаштовувати переполоху на кухні.
— Добре просмажилися! — облизується Упир, з хрумкотом розгризаючи комах.
Темрякос сприймає ці слова як комплімент: він особисто вишколив кухарів.
Годинникар зриває ще одного листка. На наступному написано «десять».
— Та не поспішайте! — повеліває Упир. — Я хочу насолодитися найсмачнішою стравою.
Артур не може примиритися з поразкою. Він воліє загинути героєм, воюючи до останнього подиху і полягти в бою на очах у всіх.
Походжаючи туди й сюди, Артур гарячково розмірковує, що б таке вигадати, хоч якусь дрібничку, яка б довела всім, що вони не капітулювали перед Жахливим У.
— Рішення повинне бути! Рішення є завжди! — переконує себе хлопчик.
— Нам потрібна не ідея, мій хлопчику, нам потрібне диво, — говорить йому Арчибальд, уже ні на що не сподіваючись.
Артур тяжко зітхає. Він теж відмовився від пошуку рішення і змирився із ситуацією. Піднявши очі до неба, хлопчик благає від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і заборонене місто», після закриття браузера.