Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

Калошу?» Він звівся на лікті й каже: «Покличте священика, покличте! Я не хочу здихати тут, як собака!» Він говорив так гаряче, нетерпляче, але цілком розумно. Отже, заперечити було нічого, і ми пішли спитати в Ґалюше, чи не прийде він. Ну, він радий був прийти, аякже! Він почав натягати свою бруднющу білизну, тільки-но почув. Але ми це вирішили без Татуся. А наш Татусь запеклий баптист, і йому щоб ніякими папістами й не пахло. То він узяв та й замкнув двері. Банком сказав йому, що він фарисей, то я думав уже, що старого грець поб'є.

«Фарисей! — каже. — Я — фарисей? Оце я на те життя прожив, щоб це почути від такого фертика, як ти?» І кинувся на Банкома, так що мені довелось їх розбороняти, а посеред того всього Адамс, у нього знов клепка випала, і він знову плете щось про копру, наче зроду придурок. Ну театр, та й годі, і я мало не луснув зо сміху, коли це враз Адамс підвівся, сів, ухопився руками за груди, і його почало тіпати. Тяжко вій помирав, той Джон Адамс, — сказав Кейс, раптово спохмурнівши.

— А як же зі священиком? — спитав я.

— Зі священиком? — перепитав Кейс. — Той гамселив у двері знадвору та гукав тубільців, щоб бігли виламувати їх, та репетував, що він прийшов душу спасти і так далі. Його теж до живця пройняло. Але що ж ви хочете? Джоні зірвався в нього з гачка, другого Джоні не передбачалось, і зі сповіді та причастя вийшла мильна булька. Далі Рендолові внесли у вуха, що той священик молиться над Джоніною могилою. А Татусь був надудлений по зав'язку, то вхопив дрюка й гайда до тої могили, аж там стоїть навколішки Ґалюше, а на нього дивиться ціла юрба тубільців. Здавалось би, Татуся ніщо в світі не цікавить, крім пляшки, коли ж вони зі священиком дві години там гарикались, батькували один одного по-тубільному, і щоразу, як Ґалюше хотів упасти навколішки, Татусь кидався на нього з дрюком. Такої вистави на Фалезі ще звіку не було. Скінчилося тим, що капітан Рендол беркицьнувся й забився в якихось ніби корчах, а священик таки доп'яв свого. Але такого сердитого священика я ще не бачив: він подав тубільним ватагам скаргу, що йому завдано образи — так він це назвав. Нічого він не добився, бо наші тутешні ватаги протестанти, а крім того, він іще морочив їм голови барабаном для ранкової школи, і вони раді були піднести йому дулю. А тепер він присягається, що старий Рендол отруїв Адамса чи цю, і коли вони де здибаються, то вишкіряються один на одного, як два коти.

Він розповів що історію щонайприроднішим тоном, ще й так, ніби вона його страшенно бавила; хоча тепер, по довшому часі, я згадую її як щось страх яке жорстоке. А втім, Кейс ніколи не намагався показати себе лагідним — тільки прямим і щирим, і взагалі справжнім чоловіком. І, сказати правду, заморочив мене далі нікуди.

Вернувшись додому, я спитав у Ами, чи вона «попі» — наскільки я збагнув, так у тубільців називають католиків.

— Е ле аї! — відказала вона. Коли треба було щось рішуче заперечити, вона завжди переходила на тубільну говірку, і справді воно звучало рішуче. — Нема добре попі! — ще додала.

Потім я розпитав її за Адамса й священика, і вона розповіла майже те саме, тільки на свій лад. Так що я багато вперед не просунувся, але загалом схильний був думати, що все там сколотилося справді через причастя, а отрута — то самі плітки.

Другого дня була неділя, тож ніяка робота мене не чекала. Ама спитала мене вранці, чи піду я «на молитву», і я відповів, що нікуди не піду, і вона теж зосталась удома без жодного слова. Я подумав, що це якось не схоже на тубільців, та ще на жінку-тубілку, та ще на жінку, що має обнови, якими можна похизуватись; а втім, мене таке ще й як улаштовувало, і я не став доскіпуватись. Дивне було те, що я врешті таки мало не зібрався піти до церкви, хоча звичайно не дуже кваплюсь туди. Я вийшов пройтися й почув, як співають духовний гімн. Ви знаєте, як воно бува. Коли почуєш, що люди співають, то воно наче притягує тебе; і дуже скоро я опинився коло самої церкви. То була невелика, низенька довгаста будівля з коралового каменю, загострена з обох кінців, наче вельбот, із високою покрівлею на тубільний лад, вікна без віконних рам, дверні прорізи без дверей. Я встромив голову в одне з вікон і побачив щось таке нове для мене (бо на тих островах, де я бував, звичаї інакші), що не відійшов, а дивився далі. Паства сиділа долі на матах, жінки з одного боку, чоловіки — з другого, всі вичепурені, мов на парад — жінки в сукнях і купованих капелюшках, чоловіки в білих куртках та сорочках. Гімн уже доспівали, пастор, високий канак, теж вичепурений, стояв коло амвона й на повному ходу промовляв казання, і з того, як він помахував рукою, та виспівував слова, та підносив і стишував голос, та неначе щось вичитував своїй пастві, я зрозумів, що він неабиякий мастак у своєму ділі. Та ось він раптом підвів голову й зустрів мій погляд, їй же Богу, він поточився назад, очі йому полізли на лоба, рука піднялась і тицьнула на мене ніби мимовільно, і казання вмить урвалося.

Не дуже приємно казати про себе таку річ, але я кинувся тікати, і якби мене оце сьогодні щось так ошелешило, я б кинувся тікати й сьогодні. Коли я побачив, як того пащекуватого канака мов громом уразило від самого вигляду мого, мені здалося, наче піді мною земля западається. Я попростував додому і мовчки сидів там. Може, ви подумаєте, що я розповів усе Амі, але то була б не моя система. Може, ви подумаєте, що я побіг радитися з Кейсом, але, як хочете знати, мені було соромно говорити про таку річ. Я думав, що будь-хто тільки зареготав би мені у вічі.

Отож я мовчав і думав, і що довше я думав, то менш мені подобалась ця історія.

До вечора в понеділок я вже остаточно збагнув, що на мене накладено табу. В селищі вже два дні як відкрито нову крамницю, а жодна жива душа не прийшла подивитись на крам, у таке годі повірити.

— Амо, — сказав я, — гадаю, на мене наклали табу.