Читати книгу - "Знахар"

— Звичайно. Я ж нічого. Чого це ви про нього? Якщо вже хтось із клієнтів мені й подобається, — пожартувала вона, — то це той старий знахар із млина.

І це була правда. Марися справді любила Антонія Косибу. Передусім її цікавило його вміння. У містечку про нього різні дива розповідали. Подейкували, що до кого він торкнеться, хоч би й до помираючого, то зцілює, а душу дияволу продав. Іще дехто розповідав, що такою силою його Матір Божа Остробрамська наділила; балакали, що він задурно лікує, і навіть знає такі трави, що досить випити, аби покохати того, хто їх дав.

А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.

Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:

— Спасибі, панночко, — та й виходив.

Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.

Глянув у вікно й запитав:

— Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…

— Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.

Вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця.

— Хто б це під такий дощ, — додала. — А вам і не близько. Сухої нитки не залишиться, доки до млина дійдете.

І тоді він усміхнувся.

— То ви, панночко, знаєте, що я із млина?

— Знаю, — кивнула вона головою. — Ви знахар. Адже тут усі вас знають. Але ви, певне, не тутешній, бо інакше говорите, іншу вимову маєте.

— Я здалеку, із Королівства.

— Моя матуся теж походила з Королівства.

— Пані Шкопкова?

— Ні, моя матуся.

— То ви не донька власниці крамниці?

— Ні. Я тут працюю.

— А матуся де?

— Померла. Чотири роки тому. Від сухот.

На очі їй набігли сльози, та за мить вона додала:

— Якби ви тоді опинилися в наших краях, може, і її б вилікували… Бідна матінка. Не такої долі вона для мене сподівалася. Але ви не думайте, що я жаліюся. Ні! Пані Шкопкова до мене дуже добре ставиться. І я все маю… Хіба що, крім книжок і піаніно.

— А ваш батько?

— Батько був лісником у володіннях княгині Дубанцевої. В Одринецькій пущі. Ах, як там було гарно! Батько там помер. Я тоді була маленькою… Ми залишилися самі з мамою. Бідній матусі доводилося так тяжко працювати Заробляла шиттям, давала уроки музики. Спершу ми жили в Браславі, потім у Свенцянах, і нарешті тут, у Радолишках. Тут матінка померла, і я залишилася сама-самісінька на світі. Мене взяв під опіку колишній ксьондз, а коли він поїхав на іншу парафію, то віддав мене під опіку пані Шкопкової. Добрих людей на світі багато. Але так тяжко, коли не маєш нікого справді близького.

Знахар кивнув головою.

— І мені це знайоме.

— У вас теж немає родини?

— Теж.

— Нікого?

— Нікого.

— Зате у вас є принаймні те, що вас люди люблять, бо ви їх рятуєте. Це має приносити велику втіху, допомагати ближнім, позбавляти їх страждань. Людина тоді справді почувається потрібного, корисною. Тільки не смійтеся з мене, але я з дитинства мріяла стати колись лікарем. Якби матуся була жива… Я вже приготувалася до іспиту за шостий клас і мала їхати до гімназії у Вільні.

Вона сумно посміхнулася й махнула рукою.

— Ах, що там казати!

— То ви, панночко, вчена?

— Я б хотіла такою бути. А тепер уже запізно. Дякувати Богові й за те, що принаймні хліб мені дав.

На прилавку лежало якесь жіноче рукоділля: серветка з барвистими квітами.

— Я навіть на сукенки й різну одежинку можу заробити. От бачите, гаптую. Це для пані Германовичевої з Пісків.

— Гарно гаптуєте.

— Матуся мене навчила.

Отак вони собі гомоніли з півгодини. Коли дощ ущух, знахар попрощався й пішов. Відтоді він дедалі частіше заходив до крамнички Шкопкової й за розмовами затримувався довше. Панну Марисю дуже полюбив. Уже те, що дивився на неї, на її жваве личко, ніжні рученята, світле, гладенько причесане волосся, справляло йому велику приємність. Голос у дівчини був чистий і дзвінкий, її великі блакитні очі дивилися щиро, до того ж, він виразно відчував, що й вона його любить.

Роботи в млині, як то завжди на переднівку, було мало. Почалися весняні роботи в полі, хворіти й лікуватися часу в людей не ставало. Тож і пацієнти так часто не приїздили.

Тому Антоній ходив до містечка кожні два-три дні. Він не просив щось для нього купити, і це звісно, не залишилося непоміченим у родині Прокопа Мельника.

— Щось тебе тягне до Радолишок, — із притиском зауважувала Зоня.

— А що тягне, — жартував Василь. — Він там, певне, до баби ходить.

— Та ну тебе, розумнику, — знехотя бурчав Антоній.

А що на селі нічого приховати неможливо, то невдовзі всі знали, що Антоній просиджує в крамничці пані Шкопкової.

— Ну, що ж, — знизав плечима Прокіп, коли Зоня йому про це розповіла, — то чоловіча справа. Шкопкова баба хоч куди. Не стара ще, та й гроші є. Вдова торговця. А ти чого носа пхаєш до чужого проса?

Якось до млина приїхав мандрівний торговець. Розпакував клунки, і вся родина дивувалася їх вмісту. Чого там тільки не було! І тоненьке фабричне полотно, і ситець барвистий, і шкіряні торбинки, і браслети, і різні намиста. Справжнє багатство.

Жінки від захоплення аж розчервонілися, роздивлялися все, приміряли, мацали. І завзято торгувалися, а торг ускладнювався тим, що торговець брав платню не лише грішми, але й льоном, вовною, сушеними грибами або медом.

Антоній здалеку придивлявся до цього, та коли баби нарешті вгамувалися, зазирнув до клунків і собі. Недовго й вибирав. Узяв відріз шовку на сукню й широкий срібний браслет, інкрустований зеленими скельцями. За це мусив віддати торговцеві чимало мичок льону та добрячий лантух вовни.

Зоня аж почервоніла, спостерігаючи за цим обміном. Вона не мала сумніву, що це для неї. Натомість Ольга була переконана, що Антоній придбав це для малої Наталки.

Та обидві помилялися. Назавтра знахар коло полудня подався до містечка з пакунком під пахвою. Жінки бачили його крізь вікно, і Зоня, як більш запальна, заходилася його лаяти:

— Це для тієї ропухи, тієї старої корови! Бодай він ноги поламав!

Тим часом Антоній живий і неушкоджений дістався містечка. А що в крамниці, як він помітив, зазирнувши у вікно, була якась пані, він почекав, доки та вийде геть, і лише тоді постукав. Панна Марися привітала його, як завжди сердечно:

— Чудова погода, стриєчку! Тепло, мов улітку.

Дівчина