Читати книгу - "Сніговик"

– Це звичайні слідчі групи б’ються за те, щоб частіше сидіти в кабінеті з комп’ютерами, – зітхнув Харрі. – При звичайному розслідуванні. А група, на якій висить обезголовлений труп… – Харрі похитав головою. – Люди як з ланцюга зірвалися. До нас десятки дзвінків надійшли тільки після вечірніх новин. Ну, знаєш, усі ці гугняві покидьки, знайомі психи плюс кілька щойно прозрілих, які розповідають, що це вбивство описане ще в Одкровенні Іоанна, та все таке. На сьогодні у нас сотні дві таких версій. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тільки на дзвінки доведеться посадити десь із двадцятеро. Від нас почнуть вимагати звітів та доповідних записок. А в такому разі керівник розслідування витрачатиме не менше двох годин тільки на те, щоб прочитати вхідну інформацію, а ще дві – щоб зіставити її з даними, які є, плюс дві на те, щоб зібрати інших членів команди, поінформувати їх, відповісти на питання кожного. Ще півгодини – щоб вирішити, з якою інформацією йти на прес-конференцію. Яка триватиме іще хвилин сорок п’ять. А найгірше… – Тут Харрі стис пальцями ниючі тупим болем скроні й скорчив гримасу. – При розслідуванні звичайної справи у нашому розпорядженні традиційні ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знає. Ми отримуємо шматочки мозаїки, завзято складаємо і так потихеньку розкручуємо справу.

– Саме так, – перервав Хаген. – Тому…

– Проблема в тому, – продовжив Харрі, – що ця справа зовсім не така. Нетипове вбивство. Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.

Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав:

– То, кажеш, це гра?

Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.

– А що за гра? Шахи?

– Можливо. Наосліп.

Хаген кивнув:

– Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?

Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.

– Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австралії? Людина, яка, просто кажучи… – Комісар поцмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: – …є повною твоєю протилежністю?

– Я не так на це дивлюся, шефе, – зітхнув Харрі.

– Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогенерали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.

– А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?

– Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, – зітхнув Хаген.

Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:

– Я хочу залишити групу в цьому складі.

Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.

– Я не можу цього дозволити, Харрі.

– Не можете?

Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорвалося. Прослизнуло. Усього на частку секунди – але її було досить.

– Це приверне стільки уваги… – сказав Хаген.

– Якої уваги, шефе? – не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.

Хаген дивився собі на руки.

– А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для… – Хаген затнувся, але потім виплюнув слово, наче тухлу креветку: – Шахів? Ти про це подумав?

– Ні, – відповів Харрі й схрестив руки на грудях. – Я думав про те, як спіймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.

Харрі знав, що це дешевий прийом, але слова самі зірвалися з язика. Хаген кілька разів моргнув, відкрив було рота й тут же закрив його. І Харрі відразу стало соромно. Ну чому він завжди починає дитячу гру «постав начальство на місце»? Нічого, крім дрібного вдоволення, вона не дає.

– У Головному управлінні поліції Норвегії є мужик, звати Еспен Лепсвік, – поквапився Харрі. – Він чудово справляється з великими розслідуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору інформації. Працювати будемо паралельно та незалежно одне від одного. А ви з шефом Головного управління перекладете на нас прес-конференції. Як вам такий варіант?

Харрі не треба було слухати відповідь: він побачив, як в очах Хагена блиснула вдячність. Черговий кін гри Харрі таки виграв, це було зрозуміло.

Повернувшись до себе в кабінет, Харрі спершу зателефонував Бйорну Гольму:

– Хаген погодився: буде по-моєму. Зустрічаємося у мене за півгодини. Зателефонуєш Катрині та Скарре?

Він поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералів з Пентагону, які чекають справжньої війни, й смиконув шухляду у безнадійних пошуках знеболювального.

– За винятком відбитків ніг, жодних слідів злочинця на вказаному місці виявлено не було, – доповів Магнус Скарре. – І що дивно, ми не знайшли ніяких слідів тіла. Але ж він відтяв жінці голову – лише крові мало вилитися ціле море. А там нічогісінько. І собаки ніяк не відреагували – ось де загадка!

– Він убив та відрізав голову у струмку ще до місця вбивства. Вона бігла по воді, щоб не залишати слідів на снігу, але він усе одно її наздогнав.

– Чим же він голову відділив? – запитав Харрі.

– Сокирою або пилою, чим іще.

– А що за опіки на шиї?

Катрина поглянула на Скарре, й обоє знизали плечима.

– О’кей, Гольме, перевір це, – наказав Харрі. – Давайте далі.

– Далі він, можливо, сплавив струмком тіло до дороги, – припустив Скарре. Він спав усього дві години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але ні в кого не вистачало сміливості йому про це сказати. – Думаю, бо