Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

— Це — одна з двох картин, які висіли у вітальні моєї матері, — розповідав Ганнібал. — Коли ми збирали речі перед останнім від’їздом із замку, вона наказала мені віднести її до кухаря. І ще нагадала, щоб я не витер рисунок на її спинці.

Ганнібал зняв картину зі стіни і подивився на її зворотній бік. Іскри посипалися в нього з очей. Там, ззаду, виднівся намальований крейдою силует дитячої п’ятірні, вже майже витертий, ясно читалися тільки великий та вказівний пальці. Рисунок було захищено аркушем прозорого пергаміну.

Ганнібал не міг відірвати від нього очей. У якийсь момент йому здалося, що пальці ворухнулися, мов хвилька майнула.

Насилу згадалася інструкція Попіля. Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки.

Він глибоко зітхнув і подав сигнал.

— Це Мішина рука, — пояснив він леді Мурасакі. — Коли мені було вісім років, у нас наверху білили. Цю картину та її пару зняли й поклали на диван у маминій кімнаті, накривши рядном. Ми з Мішею сховалися під тим покривалом, уявляли себе бедуїнами в наметі посеред пустелі. У мене в кишені була крейда, і я обмалював її руку, ніби щоб відвести якісь вроки. Батьки спершу дуже розсердилися, але картина не постраждала, тож зрештою, здається, їх ця витівка навіть утішила.

До них поспішав розпорядник у м’якому фетровому капелюсі, з ідентифікаційною карткою, що метлялася на мотузці, яка звисала з його шиї.

Якщо до вас чіплятиметься чиновник із комісії, швидко відшийте його, — радив Попіль.

— Прошу, не чіпайте, будь ласка, — підійшов той.

— Я не чіпав би, якби це не була моя власність, — сказав йому Ганнібал.

— Поки ви не доведете свої права на картину, не торкайтеся її, інакше я накажу вивести вас геть. Зараз я покличу когось із канцелярії.

Тільки-но відійшов розпорядник, як поряд з ними опинився чоловік в англійському костюмі.

— Моє ім’я Алекс Требело, — назвався він. — Я можу вам допомогти.

Звіддаля на це дивилися інспектор і Леет.

— Ви його знаєте? — спитав Попіль.

— Ні, — відповів галерейник.

Требело запропонував Ганнібалові й леді Мурасакі відійти, сховатися від сторонніх очей у затишку віконної ніші. Йому було за п’ятдесят, його лиса голова і руки сяяли глибокою засмагою. У яскравому світлі вікна брови Требело зблискували пластівцями лупи. Ганнібал його ніколи раніше не бачив.

Більшість чоловіків раді знайомству з леді Мурасакі. Але з Требело було інакше, і вона це одразу відчула, хоча він і демонстрував «єлейні» манери.

— Приємно познайомитися з вами, мадам. У вас проблеми з опікунством?

— Мадам — мій довірений радник, — заявив Ганнібал, — але ви маєте справу зі мною.

Попіль радив йому демонструвати жадібність, а леді Мурасакі бути поміркованою.

— Так, є проблеми з опікунством, мсьє, — зізналася леді Мурасакі.

— Але це моя картина, — наголосив Ганнібал.

— Вам доведеться написати заяву й чекати, поки її розглянуть члени комісії, а регламент їхніх засідань уже розписано на півтора року наперед. Весь цей час картина залишатиметься під секвестром.

— Я вчуся в школі, мсьє Требело, я вирахував, що мені…

— Я можу вам допомогти, — перебив Требело.

— Скажіть, яким чином, мсьє.

— За три тижні мені призначено слухання в іншій справі.

— Ви арт-дилер, мсьє? — спитала леді Мурасакі.

— Я став би колекціонером, якби міг ним бути, мадам. Проте, купуючи, я мушу продавати. Маю задоволення від того, що хоч би й недовгий час, а можу тримати в своїх руках прекрасні речі. Ваша сімейна колекція у замку Лектер не була великою, але вважалася добірною.

— Ви знали те зібрання? — спитала леді Мурасакі.

— Просто список втрат замку Лектер подав до комісії ваш покійний… Роберт Лектер.

— І ви зможете включити мою справу у ваше слухання? — поцікавився Ганнібал.

— Я можу представляти вас за умовами Гаазької конвенції 1907 року, дозвольте я вам поясню…

— Так, згідно зі статтею 47, ми теж розглядали таку можливість, — зізнався Ганнібал і, пожадливо облизнувши губи, скоса зиркнув на Леді Мурасакі.

— Але ж, Ганнібале, ми перебирали багато варіантів, — нагадала леді Мурасакі.

— А якщо я не захочу продавати картину, мсьє Требело? — спитав Ганнібал.

— Тоді вам доведеться чекати своєї черги на розгляд комісією. На той час ви напевне вже будете дорослим.

— Ця картина — половина пари, так пояснював мені мій чоловік, — сказала леді Мурасакі. — Разом вони коштують набагато дорожче. Ви не знаєте часом, де друга картина Каналетто?[77]

— Ні, мадам.

— Вам варто було б докласти зусиль для її розшуку, мсьє Требело, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Підкажіть, будь ласка, де я вас можу знайти.

Той назвав невеличкий готель неподалік Східного вокзалу, не дивлячись на Ганнібала, потиснув йому руку і розчинився у натовпі.

Ганнібал зареєстрував свою заяву, і вони з леді Мурасакі пішли блукати серед напхом виставленого тут красного мистецтва. Тіло його оніміло після побаченого відбитка Мішиної руки, тільки обличчям він міг би відчути ласкавий доторк її долоні.

Він зупинився перед гобеленом під назвою «Офіра Ісаака» і довго на нього дивився.

— У нас теж верхні коридори були завішані гобеленами. Я міг дістати їхніх нижніх країв, тільки ставши навшпиньки.

Він задер край полотнища і подивився на зворот.

— Мені завжди більше подобався цей бік гобеленів. Переплетіння ниток і шнурів, що створюють картину.

— Схоже на плетиво думок, — сказала леді Мурасакі.

Він пустив край, і Авраам на гобелені здригнувся, хоча й не перестав міцно тримати за горло свого сина, і ангел так само тягнув до нього руку, щоб зупинити ніж.

— Як ви вважаєте, чи не збирався Бог з’їсти Ісаака, і тому наказав Авраамові його вбити? — спитав Ганнібал.

— Ні, Ганнібале, звичайно, ні. Ангел втручається вчасно.

— Не завжди, — мовив Ганнібал.

Упевнившись, що вони покинули виставку, Требело пішов до чоловічого туалету, змочив там водою свого носовичка і повернувся до картини. Нервово озирнувся. Ніхто з музейних працівників не дивився в його бік. Трохи нервуючи, він зняв картину, підчепив пергамінову накривку на її зворотному боці і вогкою хустиною витер слід Мішиної долоні. Таке могло трапитися під час необережного транспортування картини зі складу на склад. Або хтось заради своїх цілей міг прибрати сентиментальний рисунок крейдою.

31

Детектив у цивільному Рене Аден дожидав під названим Требело готелем без ліфта, поки на третьому поверсі не засвітилося вікно. Він збігав на вокзал, швидко підвечеряв і встиг повернутися на свій пост, щоб побачити, як Требело виходить із готелю зі спортивною сумкою в руці.

Требело вибрав таксі з ряду машин, що стояли напроти Східного вокзалу, і поїхав на той бік Сени на вулицю Вавилон, вийшов