Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Довго розмірковувати про це він не зміг. Мігель Суеро поклав праву руку на важелі керування тягою двигунів і різким рухом поставив їх у крайнє переднє положення. Двигуни заревли, Квінтана відчув, як спину втиснуло в пілотське крісло — 767-й почав набирати швидкість. Швидкість — але не висоту.
«Друге коло? — подумав Квінтана. — Навіщо?»
Уголос повторив:
— Навіщо? — незважаючи на переляк, другий пілот дотримувався правил і не заважав командиру керувати лайнером.
Суеро щось зашепотів, проте слова потонули в реві двигунів.
— Що не так?! — рявкнув Квінтана.
Замість того щоб потягнути штурвал на себе та піднімати літак, Мігель Суеро нахилив стійку вліво. 767-й, не набираючи висоти, небезпечно накренився на лівий бік.
— Мігелю… крен, крен! — скрикнув другий пілот. Лайнер зійшов з осі посадкової смуги. Про приземлення більше не могло бути мови. Треба негайно вирівнювати літак і набирати висоту — йти на друге коло.
— Знайдіть Тимура, знайдіть Тимура, знайдіть мені… — Суеро заговорив англійською.
Аріель подумав, що марить, йому сниться кошмар, це не може відбуватися насправді.
Їх неухильно зносило вліво. Краєчок лівого крила знаходився за лічені метри над землею.
— Мігелю, не туди! Що з тобою?! Вправо давай, ВПРАВО-О-О!!!
Під носом 767-го замиготіли руліжні доріжки. Засмагле обличчя Аріеля Квінтани стало сірим, як у мерця. Мігель Суеро осатаніло чеканив:
— Мені потрібен Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур Коршак!
Ліворуч промайнуло праве крило Північного термінала.
— Ні! Ні! Ні-і-і!!!
«Тільки не в термінал!»
— Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур…
«Висоту! Висоту! Набирай висоту, йолопе!» — Квінтана нарешті схопився за штурвал і потягнув його на себе, одночасно повертаючи ручки вправо.
Проте вже було пізно. На відстані двохста метрів від височенних панорамних вікон зали D Міжнародного аеропорту Маямі «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Ecuador» черкнув крилом асфальт. Лівий вінґлет перетворився на іскристий феєрверк.
— О Боже…
— Тимур Коршак, Тиму…
Наступної миті двадцятиметрове крило розрубало навпіл фюзеляж «Boeing 737–800» компанії «American Airlines», що стояв біля одного з рукавів зали D і в салоні якого якраз розсідалися пасажири. Заповнений паливом 737-й миттю вкутало вогнем.
— О БОЖЕ, НІ-І-І-І-І!!!
Ще через півсекунди стотонний «Boeing 767» на швидкості 290 км/год урізався в будівлю термінала.
Останнім перед очима Аріеля Домінго Квінтани постав темношкірий кучерявий хлопчина років п’ятнадцяти, який стовбичив біля вікна термінала з фотоапаратом. Підліток не тікав і до останнього моменту не відривав камеру від ока. Напевно, сподівався, що літак пройде повз і впаде трохи далі, а може, почувався надміру захищеним за товстими вікнами термінала. Юнак не був професійним air spotter’ом; він просто вирішив познімати авіалайнери в очікуванні посадки на рейс до Х’юстона, де мав зустрітися з батьком. Його камеру знайшли вранці наступного дня серед решток трьох літаків і обгорілих уламків того, що було залою D Північного термінала. Карта пам’яті дивом уціліла, і протягом наступних двох днів чіткий і якісний знімок велетенського авіалайнера з обламаним лівим крилом, який продавлює носом височенну шибу суперсучасного аеропортового термінала, облетів увесь світ.
До кінця тижня Америку лихоманило, як 2001-го.
Усі дороги до пекла
ХVI
Вівторок, 13 січня, 19:30 (UTC +1)
Міжнародний аеропорт Франкфурт-на-Майні
Франкфурт, Німеччина
У терміналі 2Е найбільшого німецького аеропорту пахло парфумами та кавою. Лаура з наплічником за спиною неквапом походжала між яскраво підсвіченими вітринами duty free магазинів в очікуванні посадки на рейс SW286 до Віндхука. Багажу вона не здавала. Усі речі — пару легких кросівок для Намібії, змінну білизну, гігієнічні причандали та роман «Золотий Лис» Уілбура Сміта — вмістила в наплічнику. Попри те, що після Намібії їй, мабуть, доведеться летіти до України, психіатр не прихопила теплого одягу, вирішивши обмежитися тим, що на ній. Біля крамниці з пресою та книгами жінка спинилась і згадала, що за цілий день не зателефонувала Антоніо. Вона дістала смартфон, під’єдналася до мережі та набрала Арреолу через Skype.
З’єднання встановилося через хвилину.
— Привіт, Тоні! — привіталась Лаура. — Як у тебе?
Навіть на крихітному екрані смартфона впадало в око, як змарнів за минулу добу Антоніо. Чоловік відповів утомленим, розчавленим голосом:
— Без помітних змін. Убивств поменшало, за ніч привезли лише десятеро «сутінкових», але поки я не можу сказати, чи то епідемія згасає, чи то поліція та армія силою створили на вулицях міста крихку видимість порядку. Тобто я не впевнений, що кількість «сутінкових» реально зменшується. Можливо, бійці спецпідрозділів просто розстрілюють усіх підозрілих на місці, не чекаючи, доки вони перегризуть комусь горлянку та потраплять до мене. Нормальні люди на вулицю не потикаються.
— А ти сам як?
— Сьогодні ночував у Інституті. Мені здається, тут безпечніше.
— Розумію. Як щодо того, про що я говорила?
— Ти про епіцентр, із якого, ймовірно, поширюється пошесть?
— Так.
— Є одна цікава інформація. За день до перших виявів агресії на південно-західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби. Власне, не лише риби. На берег викинулися кити, акули, морські скати, кальмари, черепахи — все, що було у воді. Місце локалізували, причину досі не з’ясували, але журналісти не сумніваються, що хтось із місцевих рибалок устиг набрати риби до того, як на місце прибули екологи та спеціалісти з рибнагляду, після чого продав її на ринку в Ґуаякілі. Я спілкувався зі знайомими з армії. Вони не заперечують, що такий варіант…
— Це не може бути риба, — урвала його Лаура.
— Чому ти так упевнена?
— Бо я знаю, що це не риба, Тоні.
— Ти ЗНАЄШ?
— Шукайте далі.
— Чорт! — не стримався еквадорець. — Шукати щу? Якщо ти щось знаєш, розкажи мені!
Лаура ніяк не відреагувала, хоча з тону зрозуміла, що Антоніо засумнівався в ній, подумав, що вона пудрить йому мізки.
Видовженим холом термінала пролетіло оголошення про посадку: «Пасажирів рейсу ес-дабл’ю-два-вісім-шість авіакомпанії „Air Namibia“, що летить до Віндхука, просимо пройти до ґейту Е-дев’ять».
— Ти в аеропорту? — здивувався Арреола. — Куди ти летиш?
— До Намібії, — побачивши розчарування на зім’ятому обличчі, Лаура швидко додала: — На день, не більше. Тоні, я все тобі поясню, наберись терпіння. Я лечу до Намібії, щоб… — вона затнулася, не знаючи, як розповісти про Ріно (…щоб запитати поради у відставного найманого вбивці? …щоб поговорити зі святошею?), — …щоб зустрітися з чоловіком, без якого нам із тобою нічого не вдасться, який допоможе нам,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.