Читати книгу - "Маріупольський процес"

– …і не загубити автомат! – додає Міхалич. Подає руку, знайомлячись, називає себе кожному: Міхалич.

Вони ще не знають, ці хлопці, що сухий, як азовська тарань, суворий дядько вчитиме їх науці виживання.

Хома до новачків теж уважно придивляється, очі прискіпливо мружить, запитання різні ставить. Він майже нікому не вірить, тому й Хома невіруючий. Не обминає й тих, кого знає не перший тиждень, особливо до Саратова чіпляється: дуже сумніваюся, підкахикує, аби росіянин аж так Україну любив, щоб за неї життя був готовий покласти. Уголос міркує: а може, Саратова завербували? Із того самого центру, що й в ополчення-оплачення вербують, га?… а що? ви про це не думали?…

Попустися, Хомо, кажуть йому, тобі на кожному кроці вороги ввижаються… А той не вщухає: а ви не думали, далі править своє, що ФСБ створює мережу агентури, саме зараз, саме тепер, і засилає нам феесбешників, га? І до нас, і у «Правий сектор», і в інші добровольчі батальйони?…

– Та йди… – каже йому Лом, – в бою усе побачиш, там не надуриш, там видно, хто є хто.

А не кажіть, не здається Хома, не все так просто, хлопці. Ти от, Французе, теж чогось не договорюєш… про свій полон… Підлогу, кажеш, у кімнаті ремонтував? Сам-один, кажеш, без свідків? А хто доведе?! І кого там зараз підлоги хвилюють, коли снаряди в будинки залітають?…

Роман посилає Хому до бісового батька. Робить це беззлобно, бо він вже чув усі ці запитання не раз, уже спалахував гнівом, пояснював щось, щось доводив. Він знайшов протидію – достатньо перехопити ініціативу.

– Я теж тебе, Хомо, ще не розкусив… – обов’язково мружачись до невіруючого. – Ти якийсь мутний, Хомо…

Той замовкає, йде курити, Француза зі собою не кличе – образився…

Сєпар завзято землю рив, підібгавши хвоста, коли з північного сходу почали пристрілюватися, наче несерйозно, для профілактики, наче вели так званий докучливий вогонь, а тоді раптом пішов загрозливий звук – і накрило вибухами ділянку зовсім поруч. Б’є артилерія, її чути з бліндажа, де усі сидять принишклі, а згори, зі щілин між колодами, раз у раз сиплеться порох, шурхотить по головах, лізе у ніс та в очі. Повітря тремтить від вибухів. Пекло.

Новобранці тиснуться один до одного, втягують голови у плечі… Страшно усім, не лише цим переляканим дітям. Один з них, побіля Романа, раптом вибухає істерикою: я не можу стріляти! Я не можу стріляти!

– Тихо! – Роман стискає його плече, проте горлань намагається видертись, боляче дряпає руку, проривається на вихід, хлопці хапають його, утримують силою: тихо! Тобі не треба стріляти! Чуєш? Заткайся, нарешті! – Ледве скрутили.

Замовк, тулиться до Романа, ховається, тремтить. Ну яке стріляти? Куди? Із чого? Ти ж бачиш, малий, що робиться…

На поверхні – повна зміна декорацій. Побиті дерева неподалік, глибокі ями, вигорнута чорна земля, засипана осколками снарядів. Ці шматки металу тиснуть на долоню, важкі та гострі. Під час вибуху вони розлітаються навсібіч, входять у живу плоть, що трапляється на шляху…

Той, хто кричав у бліндажі, із жахом в очах роззирається, стискає голову в долонях. Він згинається навпіл, його вивертає.

Міхалич бере ініціативу в свої руки – гарчить на новоприбулих, робить із ними жорсткий розбір польотів після обстрілу. Цього разу нам пощастило, каже, противник схибив, але з такою реакцією з нашого боку результати могли би бути дуже сумними. Дуже. Слухайте повітря! – вкотре нагадує. – Не знати, коли ще побачите ворога зблизька, а подарунки від нього – ось вам, пачками, майже щодня! Слухайте повітря! Й одразу – на землю або в укриття. Основні втрати трапляються тоді, коли людина опиняється на фронті, у перші дні. Учіться слухати повітря, учіться ідентифікувати загрозу далекого пострілу, просто хлопка, бо це не просто хлопок, це може бути мінометна міна, і зараз, одразу потому, може статися вибух ось тут, біля вас. Чим щільніше притиснетеся до землі – тим менше ймовірність піймати осколок. Уторопали?

Міхалич постійно нагадує про те, що треба чимшвидше вжитися у бойову обстановку, він часом добряче набридає своїми застереженнями.

4

Два взводи перекидають ближче до передової. Із другої лінії їдуть під прикриттям двох БТРів – хто на броні, хто у кузовах ЗІЛів. Кілометрів п’ятнадцять, поміж ланів із кукурудзою. У вантажівці мовчать, тримаючись за борти, позавішували їх бронежилетами про всяк випадок. Коли потяглася рівнина з горбочками, трави, ріденькі кущі – Корнет гукнув, перекрикуючи гарчання мотора:

– Гей, чуєте свист?

Що? Де? Ожили, закрутили головами.

– Лектора вітають його друзі-байбаки!

Хлопці – у регіт.

Було з чого веселитися – напередодні поблизу базового табора сталася історія. Побачили байбаків у траві, почули їхній свист. Роман до цього літа ніколи й не зустрічав цих степових гризунів, а Лектор ще той знавець фауни виявився. Як був підлітком, дорослі заохочували їх полювати на байбаків, здавати шкурки знищених ворогів сільського господарства у якісь там контори – тож хлопці теж зі шкіри лізли перед дорослими, вдавали зі себе мисливців. Знаходили нору, заливали відром води, байбакові діватися було нікуди, він вибігав назовні – і тут вже справа була за спритністю звіролова.

– А влучиш у байбака з такої відстані, Гостре Око, ге? – під’юджував Корнет оповідача напередодні.

– Льогко! – погодився Лектор.

Заспорили на пляшку. Батя, почувши, незадоволено кахикнув.

– А на що спорити? – удав спантеличення Корнет. – На щиглі?…

Глядачів зібралося з десяток. Недовго довелося чекати на рухливу мішень. У траві промайнула піщано-жовта спинка – Лектор вистрілив. Ніхто й не сумнівався у можливостях снайпера, а все ж шиї витягли: що там?…

А нічого. Гризун врятувався, сховавшись у нірці. Мало того – майже одразу й вибрався, став на задні лапки, живіт виставив, передні лапки склав – і нумо свистати. Знущально. Ото вже реготали хлопці, до сліз. Байбак таки завдав стрільцеві жалю, залив йому сала за шкіру. Однак Лектор, на диво, не прагнув реваншу. «Урятувався – то врятувався», – сказав поблажливо.

– Бай-бай, байбаче! – розходився натомість Корнет, він не вмів вчасно зупинятися. – Заходь, байбаче, якби що…

– Лекторе, твій друг тебе кличе! – підхопили й інші, посвистуючи.

– Варто відповісти, Гостре Око! – не вгавав Корнет. – Посвисти й ти до нього!

Нікому б Роман не зізнався, що був радий спасінню таланистого байбака, хоча решта хлопців теж веселилися, не вимагаючи крові, задоволені саме таким фіналом. Роман згодом визирав у траві свистуна, у кожному верткому збитошнику із жовтою шкуркою йому вбачався знайомець Лектора.

Тому й реготали хлопці у кузові ЗІЛа, бо Корнет нагадав їм про розвагу вчорашнього