Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

що йому належало. Друкарська машинка хіба… Бачив ще в нього прекрасний золотий годинник, справжній швейцарський брегет. Раніше хвалився «адріатикою», теж непогана швейцарська майстерня. Але менше року тому пан Геник змінив марку. І, перепрошую шановне панство, таки мав справжню річ! Жаль, що зникла…

Клима ніби щось підштовхнуло зсередини.

– Золотий годинник зник? З квартири?

– Чому вас це так схвилювало, шановний? – підозріло прищурився домовласник.

– Пан Сойка цінував дорогі й точні годинники, – пояснив Кошовий. – За той час, що ми не бачились, він звичок не поміняв. Але коли всі бігали за поліцією, я оглянув квартиру. Був присутній при обшуку, та ви теж були там, пане Зінгере. Годинника, про який ви згадуєте, не знайшли ані в кишені покійного, ані в шухляді, ані на столику біля ліжка в спальні.

– Пана адвоката вбили й пограбували. Поліція вже поставила мене до відома. І я найближчим часом пожертвую грошей «Леві Ізраель», благо, синагога на нашій вулиці. Не хотілося б мати сумнівну репутацію домовласника, в якого пожильці накладають на себе руки, чинячи гріх самогубства.

– Ось ви самі й підійшли до головного! – Шацький знову потер долоні. – Забудьте про «брегет», його все одно нема. Костюми та інші дрібниці разом із валізами вам справді вдасться зіпхнути комусь із вигодою для себе. Пане Веславе, ми ж із вами давно знайомі: без вигоди для себе ви не робите нічого, і то дуже мудро, інакше це проти заповідей Божих. Жидам Господь наш заповів дбати насамперед про власну вигоду. Лише так усі довкола нас житимуть добре й не зазіхатимуть на наш спокій. Маємо вигоди – можемо ними щедро ділитися. Поки так є, ніхто з розумних людей наш народ не скубтиме, бо чужі ми на світі цьому, всюди гості, пане Веславе…

– Годі вже квоктати, пане Шацький! – Домовласник почав дратуватися, і Клим його чудово розумів: сам не далі як кілька годин тому дозволив собі зірватися, коли Йозефове базікання почало ятрити самий мозок. – Що за манера у вас починати справи здалеку! Натякали на вигідну пропозицію, так кажіть уже, я готовий слухати!

Шацький виставив перед собою руки, широко розчепіривши долоні:

– Но-но, пане Веславе! Я лише підводжу вас до прийняття вірного рішення! Ви справедливо радієте з того, що пан Сойка загинув насильницькою смертю. За інших обставин ви не могли в найближчій перспективі вигідно здати апартаменти, котрі звільнилися через прикрі обставини. Хто захоче жити в помешканні самогубця? Я вірно міркую, пане Зінгере?

– Абсолютно правильно, пане Шацький. Так, наче все життя адміністрували прибуткові будинки.

– А хто захоче жити в квартирі, де сталося вбивство? – випалив Йозеф, лукаво глипнувши на домовласника. – Вулиця Личаківська доволі престижна для проживання. Тут селяться, женучись за статусом, і пан Геник певну вагу мав. Тільки оця кривава пригода негативно вплине на вартість апартаментів, пане Зінгере, хіба не так? Заразом це позначиться на репутації вашого будинку в цілому. Вам доведеться знижувати орендну плату, аби заохотити пожильців. Це не сподобається вашим шановним колегам – вони негайно нагадають, пане Веславе: ви конкуренти, якщо станете збивати ціну. Ясно? Ви її опускаєте – а вони ж думатимуть, що збиваєте! Своїми діями ви створите ефект карткового будиночка, маєте розуміти це.

Шацький говорив, а Зінгер похмурнів після кожного його слова. Коли лікар тріумфально завершив невеличку промову, лице домовласника стало зовсім сірим. А крапельки поту, які він час від часу витирав, зарясніли. Кошовий відчув – наближається кульмінація.

– Чого ви хочете від мене, пане Шацький? – голос домовласника звучав глухо.

– Рятую вашу прибуткову справу та репутацію, – скромно мовив Йозеф, ступив трохи вбік, киваючи на Клима. – Привів вам достойну людину, котра, так би мовити, збалансує ситуацію.

– Яким чином?

– Ви поселите пана Кошового в колишніх апартаментах пана Сойки. І поки він тут обживатиметься й ставатиме на ноги, ви з розумінням ставитиметеся до затримок квартирної плати. Та й взагалі, з огляду на обговорені нами обставини плату ви могли б для пана адвоката Кошового знизити. Звісно, не назавжди, а на узгоджений наперед термін. Погоджуйтесь, пане Зінгере. Кращої пропозиції щодо цих апартаментів вам не зробить нині ніхто.

Домовласник помовчав, посопів. Піт витер уже не хусточкою, а рукавом сорочки. Для чогось зиркнув на свій годинник. Нарешті буркнув:

– Ми з вами не на Краківському базарі, пане Шацький. Нічого торгуватися.

– Хіба я торгуюся, пане Веславе? – щиро здивувався Йозеф. – Аби я вмів робити гешефт, рвав би людям зуби?

– Ви займаєтесь не своєю справою, – процідив Зінгер.

– Отож, не своєю. Бо з вашої домовленості із новим квартирантом, паном Кошовим, не матиму-таки жодної маржі. Ви ж знаєте, Шацький дає поради цінні, доречні й безкоштовні. За що дістає часто від своєї дорогої Естер. То як? По руках? Погоджуйтесь, пане Зінгере…

Вони ще якийсь час гарикалися, та швидше для порядку. Результат – Клим отримав від домовласника ключ від квартири на другому поверсі, яку ще вранці займав Євген Сойка. З обіцянкою нічого з речей покійного не чіпати. І якщо десь раптом знайдеться золотий «брегет» із гравіюванням усередині кришки чи інші цінні речі – передати знахідки Зінгеру як відшкодування збитків. Усі формальності, котрі узаконюють проживання Кошового в квартирі вбитого Сойки, вирішили залагодити пізніше.

Домовласник навіть люб’язно взяв цей клопіт на себе. Клим не місцевий, йому складно розібратися в тутешніх звичаях із першого разу. Ще й Шацький ледь не силою примусив пана Зінгера гарно подякувати обом – допомогли розв’язати досить складну проблему. Климові ж пояснив його нове становище коротко й змістовно, одним реченням:

– Мешане мокім, мешане мазл, – тут же розтлумачивши: – У нас так кажуть: міняєш місце – міняєш щастя. Вірно, пане Зінгере?…

…І ось тепер, коли Кошовий почав поволі обживатися на новому місці, Йозеф взяв собі за труд навідатися до нього ввечері напередодні поховання Сойки, аби повідомити час та місце.

Звичайно, якщо Клим збирається провести товариша в останню путь. Та якби в Кошового були інші справи, він все одно вибрався б на похорон.

Хоча, чесно кажучи, цвинтарів не любив – некрополі смуток навівали.

Розділ дев’ятий

Відверто після похорону

До околиці, де розкинувся Личаківський цвинтар, можна було під’їхати на трамваї.

Але Клим вирішив прогулятися пішки. Тим більше, що дорогу вже вивчив і знав, як дістатися Личаківською до вулиці Святого Петра, де велична арка з гострими готичними шпилями відкривала шлях до некрополя. За ті кілька днів, що жив у Львові, Кошовий переконався: його новий приятель Йозеф Шацький – таки всюдисущий. Тож не здивувався, коли