Читати книгу - "Світло в серпні"

ламп різьбило з чорноти понурі халабуди. Звідусіль, навіть у його нутрі, гомоніли безплотні утробно-м’які голоси негритянок. Здавалося, він сам з усім чоловічим родом повернувся в непроглядне гаряче вологе лоно Прародительки. Пустився бігти до найближчого вуличного ліхтаря, не зводячи з нього очей, виблискуючи зубами, охолоджуючи на бігу вдихами сухі вуста й зуби. Біля ліхтаря відгалужувався вузький вибоїстий провулок і вів угору, до рівнобіжної вулиці, геть від чорної западини. З розкалатаним серцем Крістмас звернув на нього й кинувся крутим узвозом до горішньої вулиці. Спинився, відсапуючи й поводячи очима. Серце мало не вискакувало з грудей, ніби не могло чи не хотіло повірити, що тут холодне, різке повітря білих.

Небавом він охолов. Негритянський дух, негритянські голоси залишилися позаду, внизу. Ліворуч простягся майдан, розсип вогнів — осяйні трепетні птахи низько ширяють на нерухомих крилах. Праворуч простують уперед нечасті вуличні ліхтарі, розділені обпаленим незворушним гілляччям. Він ішов, знову помалу, геть від площі, знову минаючи оселі білих. І тут на верандах були люди, сиділи в кріслах на моріжках, а однак Крістмас міг іти спокійно. Час від часу бачив їх: обриси голів, розмита біляста постать; на освітленій веранді четверо сидять за картярським столиком, білі обличчя зосереджені й різкі у промінні низько підвішеної лампи, оголені жіночі руки відблискують гладкістю й білиною над нікчемними картами. «Ось і все, чого я хотів, — подумав він. — Здається, не так уже й багато».

Своєю чергою вулиця пішла на схил. Спускалася полого. Його майже нерухома біла сорочка й розмашисті темні ноги потонули в довгих тінях, випнутих, розлогих, величезних проти серпневих зір. Склад бавовни, цистерна, схожа на тулуб обезголовленого мамонта, низка товарних вагонів. Він перейшов колію, рейки миттєво зблиснули двома зеленими спалахами від семафора й згасли. За колією починався ліс. Крістмас безпомильно знайшов стежку. Здіймалася вгору поміж дерев, стали прозирати вогні міста за долиною, де бігла залізниця. Та він не озирався, поки не добрався до вершини пагорба. Звідси міг побачити вулицю, якою прийшов, і ще одну, яка мало не зрадила його, ще далі — яскравий, ламаний під прямими кутами міський вал, а в кутку — чорна яма, з якої він утік із розкалатаним серцем і смажними вустами. Ані промінця з неї, ані подиху, ані запаху. Ген простелилася, чорна, непроникна, в гірляндах тремких серпневих вогнів. Справдешня прадавня прірва, споконвічна безодня.

Пішоходець рухався впевнено, дарма що в пітьмі й між дерев. Жодного разу не збився зі стежини, якої навіть не бачив. Ліс простягався на милю. Крістмас вийшов на дорогу, під ногами стелився порох. Тепер міг побачити невиразний широкий світ, ген до небокраю. Де-не-де тьмяно жаріли вікна. Більшість убогих хатин покривала темрява. І все-таки знову обізвалася кров, жебоніла й жебоніла. Він ішов хутко, їй у такт. Здавалося, відчув, що наближається гурт негрів, перш ніж узагалі міг їх побачити чи почути, перш ніж вони позначилися на тлі завмерлої пилюки. Було їх п’ятеро чи шестеро, ніби і єдиний гурт, а однак трохи попаровані. І ось знову долинуло, понад шум крови, розкішне вуркотіння жіночих голосів. Він простував їм навстріч, ішов шпарко. Помітивши Крістмаса, люди зійшли на узбіччя, голоси змовкли. Він теж змінив напрямок, рушив навскіс, на них, немовби захотів, щоб йому поступилися дорогою. Злагоджено, як на команду, жінки відступили, обійшли його збоку й дали дорогу. Один із чоловіків подався услід за ними, наче підганяв їх, озираючись через плече. Два інші стали на шляху й обернулися до Крістмаса. Той теж спинився. Здавалося, ніхто не рухається, а однак ці двоє наближалися, напливали неясними тінями. Він відчув запах негра, дух дешевої одежі й поту. Голова вищого, ніж Крістмас, негра нахилилася згори, з неба.

— Це білий, — спокійно сказав він, не повернувши голови. — Чого ви хочете, білий чоловіче? Може, шукаєте когось?

Не погрожував. Але й не підлещувався.

— Заберися звідти, Джупе, — обізвався той, що рушив за жінками.

— Кого ви шукаєте, начальнику? — запитав негр.

— Джупе, — різкувато сказала одна з жінок, — іди ж бо.

Ще якусь мить дві голови, світла й темна, немов нависали в темряві, дихаючи одна на одну. І ось негрова голова відпливла, звідкись повіяло холодним вітерцем. Повільно обертаючись, стежачи, як зникають ці люди, зливаються з тьмяною дорогою, Крістмас зауважив у своїй руці бритву. Не розкриту. Не з переляку вийняв її. «Суки! — гучно проказав він. — Суче кодло!»

З темряви дув холодний вітер, навіть крізь підметки порох холодив ноги. «Що це зі мною, до дідька, коїться?» — майнула думка. Засунувши бритву в кишеню, він спинився й закурив. Щоб утримати цигарку в роті, довелося кілька разів облизнутися. У світлі сірника видно було, як тремтять руки. «Все це через той клопіт», — спало на гадку. «Через той триклятий клопіт», — мовив Крістмас уголос, рушивши. Глянув на небо, на зірки. «Мабуть, уже близько десятої години», — подумав він і майже відразу ж почув бій дзиґарів на будівлі суду, за дві милі звідси. Помалу, розмірено прозвучали десять ударів. Рахував їх, іще раз приставши на порожній, безлюдній дорозі. «Десята година, — подумав він. — І минулої ночі я чув, як вибило десяту. І одинадцяту. І дванадцяту. А ось першої не почув. Напевно, вітер подув в інший бік».

Одинадцять ударів він почув, сидячи, спершись на дерево, за поламаною брамою. За спиною стояв будинок, темний, схований за густим гайком. Снувалася гадка: «Либонь, і цієї ночі вона не спить». Тепер він узагалі не розмірковував, не ворухнулися думки, не зазвучали голоси. Просто сидів непорушно, аж поки за дві милі звідси дзиґарі вибили дванадцяту. Тоді звівся й рушив до будинку. Йшов неквапно. І навіть тоді не подумав: «Щось станеться. Щось зі мною станеться».

Розділ 6

Пам’ять уже вірить, перш ніж знаття спом’яне. Пригадує, тямить, знає вона коридор у великому, довгому, гостродахому, холодно-лункому будинку, змурованому з темно-червоної цегли, згодом очорненої багатьма димарями, не лише її власним. Той дім стояв на визбутому трави майданчику, засипаному шлаком, оточеному задимленими фабричними корпусами, обмеженому триметровою дротяною огорожею, як ото обгороджують в’язничну територію чи зоопарк, а там зрідка, не з правила, напливами озиваються, цвірінькають гороб’ячими голосами діти-сироти в однакових блакитних бавовняних одностроях, не пам’ятаючи нічого, тямлячи одне: понурі стіни, понурі вікна, з яких, через те, що по сусідству комини, спливає чорними сльозами сажа.

У тихому порожньому коридорі під час тихої години перед обідом він був наче тінь — спокійний і поважний, малий навіть як на свої п’ять літ, серйозний і тихий, наче тінь. Якби тут був хтось інший,