Читати книгу - "Світло в серпні"

Коли Крістмас вийшов із халупи, вже розвиднілося. Розспівалися всі пташки. Цього разу він рушив геть від дому. Проминув конюшню й вийшов на луку. Туфлі й штани скоро просочилися росою. Спинившись, обережно закасав холоші до колін і пішов далі. За лукою починався ліс. Там було не так зарошено, і Крістмас спустив холоші. Невдовзі дістався до невеликої улоговини, де било джерельце. Відклавши журнал, назбирав хмизу, розпалив багаття й сів спиною до дерева, ногами проти вогню. Незабаром мокре взуття запарувало. Тепло пішло по ногах, а тоді, зненацька розплющивши очі, він побачив високо підбите сонце, вигасле до жаринки вогнище й утямив, що досі спав. «Щоб мені луснути, якщо я не спав, — майнула думка. — Щоб мені луснути, якщо не заснув вдруге».

Цього разу він проспав більш як дві години, бо сонце вже світило на сам струмок, мерехтячи й сяючи на невпинній воді. Крістмас звівся, розпростував занімілу й затерплу спину, розрухав відлежані до кольки м’язи й вийняв із кишені бритву, помазок та мило. Навколішки поголився біля струмка, заглядаючи у водну гладінь, як у люстерко, й правлячи на туфлі довгу блискучу бритву.

Він сховав у кущах знадоби для гоління та журнал і знову почепив на шию метелика. Пустився йти. Тепер уже дім був далеченько. Півмилі було до нього, коли Крістмас вийшов на дорогу. Неподалік стояла крамничка з бензоколонкою. Зайшовши до крамнички, купив у жінки крекери та банку м’ясних консервів. І повернувся до струмка, до згарища.

Крістмас поснідав, спершись на дерево й читаючи журнал. Перед тим подужав усього одну статтю, а тепер узявся до другої. Читав усе підряд, як роман. Коли-не-коли, жуючи, переводив погляд із сторінки на пронизане сонцем склепіння листя над улоговиною. «Може, я вже зробив це, — снувала думка. — Може, тепер уже воно не дожидатиметься свого часу». Здавалося, попереду відкривається мирний жовтий день коридором, гобеленом — у світлотінь, де немає принуки й поспіху. Здавалося, що, поки сидиш тут, жовтий день у напівдрімоті споглядає на тебе, як сонний жовтий кіт. Крістмас знову став читати. Послідовно перегортав сторінку за сторінкою, раз по разу затримувався на котрійсь із них, на рядку, а може, й на слові. У ці миті він не дивився вгору. Не рухався, заворожений, скований одним-єдиним словом, яким досі ще не пройнявся. Усе єство зависало на короткому буденному поєднанні літер у тихому сонячному просторі. Ширяючи в безруху та невагомості, він неначе спостерігав згори неквапний плин часу. І думав: «Я ж тільки спокою прагнув. Не треба було їй за мене молитися».

Дійшовши до останньої оповідки, Крістмас облишив читати й підрахував сторінки, що залишилися. Глянув на сонце й знову взявся до журналу. Тепер він читав так, ніби йшов вулицею і рахував тріщини на покритті, до останньої прикінцевої сторінки, до останнього прикінцевого слова. Тоді звівся, чиркнув сірником, підпалив журнал і терпляче ворушив ним, поки горіло. Засунувши в кишеню знадоби для гоління, попростував улоговиною.

Невдовзі вона розширилася. Рівне, покрите білим піском дно між спадистих пологих стін, до самого верху густо зарослих колючим підліском. Понад усім стояло склепіння верховіть, невелику заглибину в стіні покривав хмиз. Крістмас відволік його вбік, очистив нішу й видобув лопату з коротким держаком. Заходився рити в піску під розложистим кущем і відкопав одна за одною шість каністер із ґвинтовими закрутками. Не став розкручувати ковпачків. Уклавши каністри плазом, попробивав їх гострим лезом лопати, і потемнів під ними пісок, ринуло, полилося віскі, а повітря на осонні в глушині наповнилося духом спиртного. Крістмас спорожнив їх старанно, не поспішаючи, із застиглим, як маска, обличчям. Коли начиння спустіло, скинув його в яму, абияк засипав піском, приволік хмиз і сховав лопату. Ломаччя приховало пляму, але не розвіяло запаху. Ще раз глянув на сонце. Уже пополудні.

О сьомій вечора він сидів на табуреті за дерев’яним, гладким, вичовганим шинквасом у ресторані на бічній міській вулиці й вечеряв.

О дев’ятій стояв біля перукарні, дивлячись у вікно на чоловіка, якого взяв собі напарником. Стояв нерухомо, засунувши руки в кишені, дим цигарки плавав перед його застиглим обличчям та кепкою, виклично й погрозливо, як і колись капелюх, збитою набакир. Такий холодний, такий зловісний стояв Крістмас, що в залитому яскравим світлом, задушливому від лосьйону й гарячого мила салоні Браун, жестикулюючи й хрипко просторікуючи, в заяложених штанах у червону ґратку та в брудній барвистій сорочці, звів голову на півслові й п’яним поглядом наткнувся на вічі людини за склом. Такий нерухомий, такий зловісний, що чорношкірий юнак, який наближався, човгаючи й насвистуючи, на вид Крістмаса припинив свистіти, збочив і, прослизнувши повз нього, раз у раз обертався й зиркав через плече. Та Крістмас уже рушив. Немовби тільки для того тут спинився, щоб Браун глянув на нього.

Ішов неквапно геть від майдану. Завжди тиха вулиця в цей час була безлюдною. Вела через негритянську частину міста Фрідмен-Таун до станції. О сьомій годині він проминав би людей, білих і чорних, що йшли б на майдан та в кіно; о пів на десяту вони поверталися б додому. Але кіно ще не скінчилося, й тепер він був на вулиці один. Ішов між помешканнями білошкірих, від ліхтаря до ліхтаря; густі, як клапті чорного оксамиту, тіні кленових і дубових листків ковзали на його білій сорочці. Ніхто не здається таким самотнім, як великий чоловік на безлюдній вулиці. Хоч він не був ні високий, ні кремезний, а однак виглядав ще самотнішим, ніж телефонний стовп посеред пустелі. На порожній широкій, покритій тінями вулиці скидався на привида, духа, що відбився від свого рідного світу й заблукав.

Крістмас зорієнтувався, що це за місцина. Непомітно вулиця пішла вниз, він і не зогледівся, як опинився у Фрідмен-Тауні, занурився в літній запах і літні голоси невидимих негрів. Здавалося, обсаджували його ці безтілесні голоси й шепотіли, сміялися, балакали чужою мовою. Неначе з дна смолянисто-чорної ями він бачив навкруги обриси халуп — неясні, освітлені гасовими лампами, та вуличні ліхтарі, на позір дальші й рідші. Немовби з чорного життя, з чорного дихання поставав такий видих, що не тільки голоси, але й тіла, ба й саме світло мусили перероджуватися в рідину й помалу, крапля за краплею, зливатися в одне невіддільне ціле з уже обважнілою ніччю.

Тепер він стояв, хапаючи повітря й глипаючи то туди, то сюди. Навколо нього тьмяне парке світло гасових