Читати книгу - "Катерина"

І поцілувавши батька в худу щоку, пішла назавжди з рідної домівки, пішла до того, кого кохала понад усе життя.

* * *

Не встигла Катерина відійти від батьківського двору, як біля тину діда Товкача, мов той нечистий дух, не при хаті буде згадано, виросла довжелезна худа постать діда Шуляки. Темними, недобрими очима вп’явся в неї цей старий, аж негарно зробилось.

– Ну, здорова була, Катре! – проскреготів Шуляка непривітно.

Катерина відповіла йому похмурим поглядом.

– Здорові й ви були!

– То що, дівко, блудлива твоя душа, не дослухалась мене, улізла-таки до пана?

– А ви мені хто, щоб я вас слухала?

– Старших поважати треба!

– Треба. А я й поважаю.

– Поважаю, – передражнив він її, похитавши сивою чуприною. – А я ж тебе як людину просив триматися подалі від пана, не пара ти йому зовсім…

– А хто пара? Ваша Горпина?

Дід Шуляка випнув худу груднину.

– А чом би й ні? Вона в мене дівка гарна, ставна, не посоромить собою жодного панського двора. І чом би панові її не посватати? Роду вона козачого, посаг має гарний. То ж раджу тобі, вража дочко, хутчіш від пана тікати, бо…

– Бо що ви мені зробите?

– Я, може, і нічого, а от Горпина, коли зробиться пані, тебе вже не пожалкує.

– А може, то не Горпина, а я пані стану? – бажаючи радше подражнити діда, бовкнула Катерина, а допоки дід стояв із розкритим ротом, вражений її зухвалістю, обігнула його й гайнула до містка, уже за спиною почувши лайливий і злий голос обуреного діда.

Катерина птахою злетіла на пагорб, підбігла до будинку й не встигла постукати, як двері перед нею відчинились і на порозі з’явилась постать діда Довбуша.

– Прийшла, окаянна? – похмуро запитав він тверезим невдоволеним голосом. – Ходімо. Пан наказали, як повернешся, відвести тебе до його кабінету. – Пропустивши Катерину в дім, Тарас поплентався за нею, бурмочучи собі під носа. – Дідько зрозуміє їх, тих панів. Чекає на одну дівку, а сам упадає коло тої пампухи Горпини… Гей, чого стала? – вилаявся він, коли Катерина, зачувши про Горпину, завмерла на місці.

– Я не піду туди!

Дід Тарас витріщив очі.

– Чого?

– А вам до того що? Я зараз туди не піду…

– Ще чого вигадала, – просичав Довбуш, хапаючи її за руку та боляче затискаючи. – Щоб мене за тебе ще потім і вилаяли.

Катерина, яку раптом охопило гостре відчуття ревнощів до Горпини, хотіла заперечити, вирватись, але не встигла. Двері кабінету майже нечутно відчинилися, і серце Катерини пропустило вдар.

На порозі стояв Криштоф.

Тарас прокашлявся.

– Ось, пане графе, – промуркотів він голосом угодованого кота, – повернулась ваша… м-м-м… Катерина.

– Проходь, Катарино.

Катерина враз зашарілась.

– Я… я потім, – пробурмотіла вона, затинаючись та опускаючи очі, – я потім зайду, у вас же гості.

Опустивши очі, вона не помітила пом’якшеної усмішки Криштофа.

– Горпина Миронівна вже йде, – спокійно відповів він, і Катерина примусила себе зайти до кабінету. Її погляд відразу ж спинився на самовдоволеній пишній Горпині, яка квітучою трояндою важно сиділа на низенькому диванчику, убрана в розкішну яскраво-червону спідницю та блідо-рожеву свитку. Ну справжня козачка! Як з’явилась Катерина, вона нахмурила гладке лице й поглянула недобре.

– Горпино Миронівно, маємо вибачитись перед вами, але вам за краще піти. Я зараз маю дуже важливу справу, – пролунав за вкрай напруженою спиною Катерини голос Криштофа.

У вирячкуватих очах Горпини промайнуло невдоволення, але вона навіть не ворухнулась.

– Не розумію, пане графе, що у вас може бути важливого та спільного з цією брудною, убогою кріпачкою…

Горпина не договорила, тому що її обірвав різкий і холодний, незнайомий голос Криштофа.

– Я не дозволю вам ображати свою кохану жінку в моїй господі, – промовив він, обертаючись до дверей. – Тарасе, проведи пані!

Тарас умить з’явився на порозі.

– Так, пане графе!

Горпина повільно підвелась, пронизала Катерину злим, ворожим поглядом, звела свою білу та пухку ручку, щоб граф поцілував, але він тільки холодно вклонився й відвернувся. Горпина зле сяйнула очима й вийшла, навіть не попрощавшись.

І тільки тоді Катерина змогла нарешті вільно дихнути й відчула, як сильні руки Криштофа охопили її стан.

– Жахлива жінка, – пробурмотів він, зариваючись лицем у її волосся й цілуючи шию. – Що з тобою, люба? Ти така напружена.

Вирішивши, що ніколи не признається у своєму страху перед його одруженням із іншою жінкою, вона прошепотіла:

– Удома такий жах… Ярина геть із розуму спливла, гойдає мертвого Микитку й не хоче бачити того, що дитя вже захололо. А ще Василя принесли… Страшно й моторошно.

Криштоф мовчки пригорнув її до себе, у міцні, чоловічі обійми, у ті єдині, у яких вона почувала себе найщасливішою в цілому білому світі.

– Поплач, – тихо сказав він, – тобі покращає.

Катерина похитала головою.

– Не можу. Сліз немає.

– Тоді присядь. – Він усадовив її на диванчик, на якому допіру важно сиділа квітуча Горпина, і сам сів поруч. Темні уважні очі вдивились у лице Катерини. – Що з тобою, люба? Ти ображена на мене?

– Н-ні.

– Справді? – Засмаглі чоловічі пальці вхопили її за підборіддя й підняли похилену голову, змусили зазирнути в темні чаклунські очі. – Я сказав правду тій жінці, у мене до тебе справді дуже важлива розмова.

– Так?

– Люба, я знаю, що як зроблю тебе своєю коханкою, то не буду поважати самого себе, бо ти варта набагато більшого. Я граф, і колись маю одружитися й подарувати нашому родові нащадків, та й сам я хочу дітей. Я маю одружитись, Катарино, хутко одружитись…

Катерина застигла, відчуваючи, як обривається серце, а потім болючим жаром кидається донизу.

– Я розумію вас, – видихнула вона. Бо й справді розуміла. Але ж чому так швидко?

– Справді? – усміхнувся він якось дивно. – Я радий, але є деякі обставини, що змушують нас побратися вже завтра. За день чи два має приїхати моя мати, чого б я не дуже хотів, але… Із нею приїде ще юрба друзів, і мені б хотілося, щоб ти зустріла їх вже як моя дружина, графиня Гнатовська.

Катерина, остовпівши, услухалась у його слова й не йняла віри тому, що чула.

– Це неможливо, – прошепотіла вона.

Криштоф нахмурився.

– Чому неможливо?

– Пани не одружуються з кріпачками. Вони можуть брати їх тільки за коханок, бути поряд, поки не набридне. А потім кріпачка має йти геть, навіть із дитям під серцем, бо вони ж не пані.

Криштоф нахмурився ще більше.

– І хто тобі таке сказав?

– Усі в селі так говорять. Та мені вже байдуже, що буду вашою коханкою, я й так уже пропаща для односельців. Ми, Мальки, найбідніші на селі, мене й без того недолюблюють. Тим і байдуже мені, що вони ще наговорять, як засудять…

– Але мені не байдуже, Катарино, – похитав головою Криштоф. – І не сперечайся зі мною, люба. Ти поки що моя кріпачка, і я можу зробити з тобою все, що забажаю, навіть одружитись.

– Але ж…

Криштоф усміхнувся.

– Пани не одружуються з кріпачками? – весело закінчив він за неї, а потім раптом стрімко підвівся, ухопив Катерину в обійми й закружляв по кабінету, піднявши високо над долівкою. – Помиляєшся, радосте моя. Пани таки одружуються з кріпачками, але роблять вони це тільки тоді, коли закохуються.

Катерина аж замружилась від щастя, усе ще не вірячи в нього, у те щастя, яке так довго тікало від неї. Він сказав, що закоханий, то, значить, і кохає її, кохає. Про це вона навіть мріяти не сміла, але це так сподівалось її серце.

– Я вже бачився з панотцем Софронієм, і він погодився тихо, без зайвого галасу обвінчати нас узавтра вранці.

Катерина заблимала очима.

– Як обвінчати? Ви ж ляхівської віри!

Криштоф засміявся.

– Не зовсім. Мати в мене українка й хрестила вона мене з православним ім’ям Кирило, хоч батько того й не знав.

– То ви Кирило, – мов зачарована, прошепотіла Катерина, торкаючись його лиця своїми обережними