Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

політиці, перемагають одні, а виграють — інші. Боротьба за парламентську більшість, а як наслідок цього й боротьба за посаду прем'єр-міністра, тривала з травня по грудень 2002 року. Пропрезидентські сили, скориставшись неоднорідністю опозиції, яка не зуміла виробити чітких принципів взаємодії, залучили на свій бік соціалістів та комуністів й сформували парламентську більшість. Завоювавши більшість у парламенті, прихильники президента Кучми розчистили собі дорогу до влади, посилили свій економічний та політичний вплив у країні, відновили колишні корупційні схеми приватизації, використали можливість призначення на високі державні посади «потрібних людей» та, навпаки, звільняли тих, хто стояв на їхньому шляху.

Вперше за роки незалежності України було утворено коаліційний уряд. Тільки він перетворився на уряд на чолі зі ставлеником Ріната Ахметова та донецького клану, прем'єр-міністром Віктором Януковичем. Опозиції нічого не залишалося, як продовжувати боротися за подальшу демократизацію й виробляти нову стратегію боротьби за владу на майбутніх, тепер уже президентських виборах.

Президентські вибори 2004 року

До президентських виборів сторони почали готуватися задовго до їх офіційного оголошення. Більшість українських виборців продовжували вірити та сподіватися, що ці президентські вибори стануть переломними в історії країни. Панівна верхівка розуміла, що чесні та демократичні вибори вона за жодних обставин не виграє, однак здавати свої позиції не планувала, тому придумала механізм продовження свого існування. Конституційний Суд, що знаходився під контролем президента Кучми та його прибічників, визнав, що у відповідності з новою українською Конституцією 1996 року президент Кучма обіймав свою посаду усього один термін, оскільки вперше його було обрано ще до прийняття нової Конституції України. Тож суд встановив, що Кучма може висуватися на другий (а не на третій, як було насправді) термін на виборах 2004 року. Підконтрольні уряду українські ЗМІ почали роз’яснювати народу «правильність» висновків Конституційного Суду, а сам Кучма уважно спостерігав за реакцією суспільства, тому що не знав, як діяти: висувати свою кандидатуру чи відмовитися від участі у виборах й підтримати кандидатуру Ющенко.

В той же час Кучма розумів, що Ющенко, а тим більше Тимошенко, прийшовши до влади, його не пошкодують і, ймовірно, таки притягнуть його до кримінальної відповідальності або за корупцію, або ж (що ще гірше) за вбивство Гонгадзе. Залишався ще один варіант: підтримати донецький клан, що мав свого представника в президенти — Віктора Януковича. У останнього при всіх його мінусах був один плюс: він не мав на меті посадити за ґрати колишнього президента Кучму.

Ще один кандидат — Віктор Медведчук, що обіймав на той час посаду керівника адміністрації президента України — також обіцяв Кучмі, що у випадку своєї перемоги «не дасть Данилича в обіду» та гарантує йому (як Путін Єльцину) спокійне життя. Обидва кандидати не мали широкої популярності серед населення, однак за ними стояли сильні клани, які були готові боротися за своє виживання до кінця. Опозиція тим часом перейшла в наступ, роз’яснюючи народу конституційний «виверт» Конституційного Суду України. В підсумку Леонід Кучма відмовився від участі у президентській гонці, поставив на Януковича (та програв все).

Дочекавшись прояснення ситуації з діючим президентом, до передвиборчого марафону ринула численна рать кандидатів (26 осіб), кожен з яких намагався переконати виборців, що саме він зможе змінити життя пересічних людей на краще. Такої великої кількості претендентів, бажаючих ощасливити багатостраждальний український народ, Україна за всі роки незалежності ще не бачила. Найулюбленішим заняттям кандидатів стало паплюження конкурентів, внаслідок чого передвиборча президентська кампанія 2004 року стала найбруднішою — з погляду використання передвиборчих технологій.

На програми кандидатів ніхто не звертав уваги, оскільки вони практично нічим не відрізнялися. Із загальної одноманітності, тим не менше, вирізнялися два Віктори: Янукович та Ющенко. Зовсім різні та не подібні один на одного кандидати дуже скоро визначились як основні. Кандидатом від влади став діючий прем’єр-міністр Віктор Янукович. Його відкрито підтримувала Росія, яка сподівалася, що через Януковича їй вдасться встановити повний політичний та економічний контроль над Україною. Водночас колишній донецький губернатор був надією української олігархії, особливо донецької.

Народився він неподалік від міста Єнакієво у сім’ї машиніста паровоза Федора Володимировича Януковича та медсестри Ольги Семенівни Леонової. Віктор Янукович рано залишився без матері та виховувався бабусею Кастусею Янукович. Закінчивши з непоганими оцінками середню школу, він працював на Єнакіївському металургійному заводі та навчався в гірничому технікумі при заводі, а пізніше закінчив Донецький політехнічний інститут. У 17 років вперше був засуджений на три роки за участь в пограбуванні, однак, не встигнувши вийти з однієї в’язниці, одразу ж потрапив до іншої — на два роки, за побиття (тілесні ушкодження середньої тяжкості). Пізніше судимості були зняті «через відсутність складу злочину», на чому в майбутньому неодноразово акцентуватимуть увагу — і сам Янукович, і його прибічники.

Понад двадцять років Янукович працював керівником низки донецьких підприємств, що дозволило йому увійти до владної еліти шахтарського краю. З 1996-го до 2001 року він був головою Донецької обласної державної адміністрації та обласної Ради. Згодом закінчив факультет міжнародного права Української академії зовнішньої торгівлі і, вже перебуваючи на посаді губернатора (що завжди підозріло), захистив докторську дисертацію з питань управління розвитку інфраструктури великого промислового регіону (Донбасу). Услід за цим Янукович отримав звання професора, проте, вказуючи дане звання в анкеті, написав його з двома літерами «ф» і з однією «с»: «проффесор». Відтоді так його і називали в Україні — «проффесор Янукович».

Донецький клан висунув Януковича для лобіювання своїх інтересів на загальнодержавному рівні. «Большое Я» (ще одне прізвисько Януковича, у вузькому колі його співробітників) успішно справлявся зі своїм завданням — до певного моменту. Влада намагалася створити позитивний імідж своєму кандидатові всіма можливими й не завжди законними засобами, використовуючи всі свої адміністративні ресурси, демагогію і… компромат проти політичних супротивників. Напередодні виборів чинний прем'єр-міністр зробив кілька популістських кроків, наприклад, збільшив заробітну плату та пенсії, використавши для цього величезні бюджетні ресурси, що мало не привело економіку всієї країни до колапсу.

Опозиція зосередила свої сили навколо Віктора Ющенка, який на той момент мав найвищий рейтинг. Тимошенко дуже хотіла стати президентом, але розуміла, що її час ще не настав. Тому вона стала поруч прапорів «Нашої України» та залишалася непомітною тінню свого колишнього шефа. Європа теж не приховувала своїх симпатій до опозиційного кандидата. Європейці планували за допомогою технократів (до яких помилково відносили Ющенка) поступово вивести Україну, що розташована в центрі Європи, з-під російського впливу. Сам Ющенко, за його власним признанням, не дуже хотів битися за президентський престол,